…Їх було троє. Тих, хто його тоді схопив попід лісом…
Я йшов цвинтарем, розглядаючи статуї і читаючи епітафії на надгробних плитах.
…Коли я увійшов до халупи в Бродівському лісі, вони всі з радістю повернулися до мене. Усі, крім полоненого. Бо тому, на мій погляд, залишалося вже недовго мучитися…
До деяких пам’ятників я торкався рукою, наче пробуючи камінь на міцність.
…Одного мучителя я убив на місці вилами, які стояли поруч у кутку хатинки і, мабуть, призначалися для сіна…
Фігури, що прикрашали надгробні плити і склепи, здавалися живішими за живих у цьому блідому змученому світі.
…Другий закричав зі страху і позадкував до виходу, де, збираючись розвернутися і дременути геть, з усього розмаху вдарився скронею об твердий сучок, який стирчав з надламаного одвірка. Він помер, мабуть, іще швидше за першого…
Там, де написів не було видно, я стирав пилюку з висічених на камені слів і намагався розібрати окремі літери та цифри.
…Третій, сиплячи прокляттями, побіг до лісу, і страшнішим за прокляття був вираз його обличчя, коли він востаннє кинув на мене погляд через плече…
Коли ж написи не хотіли казати мені правду, я пробував уявити, кого тут поховано, й інколи мені здавалося, я це розумів. А інколи — ні.
…Я не побіг за цим третім у ліс, бо треба було вертатися до халупи, перерізати пута на полоненому і, розстеливши на дощатій, залитій кров’ю підлозі, його одяг, стирати цю кров із його тіла, пробуючи при цьому не дивитися на його рани і на його шию. Інколи це вдавалося, інколи — ні…
Біля однієї з могил я зупинився надовше. Озирнувшись довкруж, витяг з-за пазухи згорток, схилився і засунув його в розщелину між надгробком і бордюром, що його оточував. Це була могила маленької дитини, на ній було зображено янгола, який стояв на колінах з молитовно складеними ручками.
Їх було троє. Тих, хто вийшли зараз із-за могил і обступили мене з усіх боків.
Сьогодні зранку вони дали мені час до вечора. Але зараз — я бачив це по блиску у їхніх очах — вони не збиралися стільки чекати. Особливо, коли грошики перебували на відстані витягнутої руки.
— Знову м’явкати[136] прийшли? — спитав я в них, випростовуючись.
— Та йой, ми ж не хтіли, але нас втринив[137] Антін, бо його попросив Фонсьо. Він не захотів тягнути з тобою до вечора.
— Вас? Ніколи б Фонсьо не послав вас за його грішми. Навіть під страхом смерті.
Вони перезирнулися. А я вкотре впевнився, що вуйко тут ні при чім. Бо я вже десь і його в цій шаленій круговерті почав підозрювати.
Сервус мовчки шаснув за згортком. Видно, настрій уже йому погіршився. Харцизяка, як міг, ніжно приставив ножа мені до боку. Кам’яний янгол продовжив свою безмовну молитву за душу померлої дитини…
Я засміявся. Дуже легко виявилося сховати гроші непомітно від них. У непомітному сховку. Далеко звідси.
Харцизяка — дарма що був швидкий у бійках — ще не втямив, що й до чого, і лагідніше вперся ножем у моє ліве ребро, подерши при цьому майже нову сорочку покійного Карла і замастивши її моєю ж кров’ю.
Зате Хохля все зрозумів без слів. Він рвонув до себе пакунок із рук Сервуса і розпатрав його, як гуску перед весіллям. Правду кажуть: кому весілля, а чиїйсь гусці — вічная пам’ять…
У пакунку було брудне ганчір’я з броварні «За дрючком». Трохи не те, що мало б там бути, на думку моїх старих камратів.
— Де муес[138]?
— Там, де має бути. Вірю, що ви вже передали від мене вітання Фонсьові. Бо якщо ні, то Фонсьо дуже засмутиться, ви ж знаєте…
Я бачив по їхніх очах, що засмучувати Фонся вони страх як не хотіли.
— Де дзенькоче[139], бідяку? — спробував ще раз Харцизяка, але Хохля тільки рукою махнув. Знав, що я не скажу. Тобто не скажу, навіть якщо вони організують мені геройську смерть, не те щоб за життя.
Кілька разів давши мені по нирках, вони втрьох невесело попленталися геть.
Моє тіло від цих дружніх прощань заскреготіло зубами, але на душі грали музики, і всі ці фігури, янголята, святі і грішники дружньо дивилися, як я підводжуся і рушаю назустріч новому дню. Живий та майже неушкоджений. Сповнений сподівань на краще…
Зі сторони головного входу на цвинтар почулися плач та голосіння. Привезли чергового небіжчика.
Мені наче говорили: ось що буде із твоїми сподіваннями. Краще поховай їх тут і зараз, а зверху постав не плиту з фігурою, а брилу, яку ти ніколи не зможеш зсунути, навіть якщо найбільший силач світу погодиться тобі допомогти.
А я чомусь узяв їх із собою…