Мій тато не збирався переривати давніх усталених традицій свого роду, позаяк нічого кращого у своєму житті не знав. Аж поки одного ранку другого дня листопада 1848 року, коли йому виповнилося одинадцять років, учепившись у задок чиєїсь коляски біля костелу Святого Антонія, заїхав майже до площі Галицької. Зіскочивши на землю, він не спостеріг на площі звичної торговиці, а натомість побачив біля Бернардинської дзвіниці круглі дула гармат на зелених підставках з жовтими колесами, а довкола них — жовнірів із карабінами і наплічниками, у темно-синіх мундирах із червоними облямівками і жовтими ґудзиками, у чорних шапках із блискучими кокардами, і тих, хто цими жовнірами командував, — на конях і з шаблями.
Мій тато ніколи не зустрічав стільки війська в одному місці, тому завмер із роззявленим ротом, отямившись лише тоді, коли якийсь чоловік без каптана в сорочці і розщепленій на грудях камізельці похмуро пройшов повз нього і пішов собі далі, зовсім не здригнувшись, коли голосний окрик зі стражниці гулко пролунав над порожньою площею. Не розуміючи, що діється, мій батько почув звуки, які він ніколи досі не чув, але які навіть в одинадцять років не можна ні з чим сплутати, а помітивши, що той чоловік біжить, побіг собі. Звуки пострілів.
Ранішнє місто ожило. З’явилися тут і там люди з мішками, відрами, кріслами, дошками, вони скидали все це просто на дорогу, перекриваючи рух, розмахували руками і щось кричали, до них долучалися люди зі зброєю, а десь попереду знову загриміли постріли. З Ратушної вежі пролунали удари дзвона, гучні і тривожні, які будили тих, хто ще спав.
Просто на бігу мій батько стикнувся з якимось паном, що з’явився з дверей крамниці на площі Фердинанда[154], той схопив його за плечі і з запаленими очима вигукнув: «Нарешті! Дочекалися!» Вирвавшись із його рук, Михайло сховався в тій крамниці, а відхекавшись, роззирнувся. Крамниця виявилася книгарнею «Розмаїтості», а той пан, як говорили між собою схвильовані жінки, ледве помічаючи юного відвідувача, — Каетаном Яблонським, її власником.
Оповідаючи потім безліч разів своїм домашнім і сусідам про той день, день, коли в моєму місті палали Ратуша, театр, школа, академія, університет та кам’яниці, коли вбиті горем жителі оплакували загиблих і перев’язували поранених, а мародери забирали все, що можна, з розбомблених помешкань, а що не можна забрати — ламали і викидали через вікна; ставши в одинадцять років свідком останнього акорду невдалої революції 1848 року, мій тато лише Софії, одній-єдиній доньці славного на все передмістя чинбаря, розповів, що відчув, коли опинився серед царства книжок, карт, малюнків і гравюр.
Відтоді, коли всі діти йшли до тривіалки[155] при Святому Антонію неохоче, він ходив туди з радістю. Коли діти ганяли містом, він захоплено стирчав у котрійсь із книгарень, благоговійно торкаючись корінців і зазираючи нишком під обкладинку, аж поки його не проганяли.
У п’ятнадцять він замість того, щоб їздити з батьком за крупою, незважаючи на щоденні скандали вдома, найнявся до друкарні Юзефа Піллера на вулиці Личаківській, три, де швидко опанував роботу на верстатах, а згодом, помічений власником, уже допомагав організовувати доставку до книгарень і кінцевих споживачів продукції з друкарні, літографічної майстерні і паперової фабрики у Шклі.
Мій тато хотів не просто читати книжки, розглядати карти і милуватися літографіями міста й природи. Він складав гроші, мріючи створити царство книжок, карт, атласів і літографій. Аж поки доля не звела його одного ранку зі шляхтичем з Накваші…
«Сьогодні я познайомився з Анджеєм Губицьким, чоловіком знатним та освіченим, героєм повстання в Росії. І моїй Софієчці він теж сподобався…»
На цьому обривається щоденник мого батька, сина круп’яра з Личакова, чоловіка моєї мами — єдиної доньки славного личаківського чинбаря, який справив їй таке пишне весілля, що за три дні не могли гості того всього з’їсти і випити, тому мусили на четвертий день йти на поправини, щоб, не дай Боже, щось не попсувалося…
Про то весілля личаків’яни досі згадують, скрушно хитаючи головою. Недовгим було щастя. Чи то кіт чорний перебіг весільній процесії дорогу, чи крук у день шлюбу, згадували вони, над личаківською капличкою довго літав і каркав недобре… Привезли їх невдовзі обох у трунах, та й поховали разом в один день…