Зараз я був би вдячний навіть за найбруднішу роботу. Зазвичай вона завжди діставалася мені. Як-не-як, а я був найулюбленішим його племінником…
«Так-так, прошу слідувати за моїм небожем, він вам покаже вашу кімнату, ні-ні, багаж він теж донесе, не хвилюйтеся, у нашому льокалі все якнайкраще для наших клієнтів…»
Заселяючи постояльців у їхні номери, я попутно молотив язиком про краєвиди нашого міста і чесно робив справу, заради якої мене тут тримали. Коли постояльці, нагородивши монеткою, позбувалися мене та моїх краєвидів, я вже мав більш-менш достовірні відомості про їхній багаж, його кількість і якість, про кишенькові гроші, гаманці, потаємні сховки, коштовності і зброю, про те, хто вони, куди й звідки направляються… Потім, за відсутності постояльців у номері, ця інформація доповнювалася і деталізувалася. На території льокалю з ними, звісно, нічого поганого не могло трафитися, а от за територією… Складався план, прикидалися розміри улову, зважувалися ймовірні ризики і прикрі трапунки.
Проте були відвідувачі, до речей яких я б не доторкнувся навіть за великі гроші.
— Вуйко Фонсьо, а хто цей рудий чоловік у довгому плащі?
— А що таке? Чого так захекався? Працювати треба, а не гасати…
— Він питав у Мовчуна про мене…
— Так уже й про тебе!
— Я сам чув… Він назвав прізвище, моє справжнє прізвище… Звідки він мене знає?
— Звідки?.. Це довга історія, а в нас немає часу на довгі історії…
— Тоді ви скажіть коротко, бо я не відстану!
— Ого, який грізний! Поклади шампур, кому сказав!
— Спочатку ви!
— Ну, гаразд. Але ти дістанеш в мене за це, як дідько в торбу, будь певен!.. Колись цей чоловік, його звати пан Анджей Губицький, він дідич Накваші Бродівського повіту, це далеко звідси, під російським кордоном, — так-от, колись він жив у Кракові, але потім доля так покерувала, що опинившись у наших краях, він не захотів повертатися додому. А чому не захотів? Бо побачив твою маму. Вона була красива й розумна, і чимало чоловіків задивлялося на неї, але любила вона свого чоловіка і була йому вірна. І задумав він… гм… відібрати її у твого батька. Хочеш чути, що було далі?
— Хочу!
— Ну, гляди ж мені, просити будеш, щоб я замовк — не вийде.
— Не буду просити!
— Він завів дружбу з твоїм батьком. Тобто батько твій так думав, а я його попереджав. Ми з Михайлом перетиналися, коли я ще був практикантом у адвокатській конторі. Не можна з панами водити дружбу, казав я йому, але він був упертий, як і ти.
Просто прикінчити твого батька він не наважувався, бо бачив, як Софія його обожнює. Йому треба було зробити так, щоб вона почала його зневажати, і тоді поява друга сім’ї, який горюватиме разом з нею і втішатиме її, буде надзвичайно доречною.
Цей чоловік дуже розумний, Мар’яне, і не можна тобі з ним зв’язуватися…
— Це я сам буду вирішувати! Далі!
— А далі він написав листа в Краків з проханням до своєї дружини приїхати до нього в Наквашу разом із сином, з чого ті надзвичайно втішилися, і домовився з рабусями, що промишляли розбоєм у Бродівському лісі і які за крейцер рідну маму продадуть, щоб вони наступної ночі по їхньому приїзду таємно від усіх вивезли з Накваші його сина. Де він планував його сховати, достеменно невідомо, але в нього були зв’язки з якимось нечистим на руку бродівським нотаріусом і були гроші, щоб заохотити будь-кого робити те, що йому потрібно… Тому я вчу тебе, як переміщувати гроші з кишень панів до наших з тобою кишень. Щоб не спокушати зайвий раз їхні душі… На чому я закінчив?
— Ви добре знаєте, на чому закінчили!
— Знаю, це я твою уважність перевіряю. Михайло Добрянський напередодні ввечері виїхав груженим возом з Бродів, він часто їздив туди за дорученням власника паперової фабрики, де служив помічником друкаря, пам’ятаєш, я тобі розповідав? І раптом серед дороги йому закортіло поспати. Та так закортіло, що він з’їхав з гостинця і заснув мертвим сном. Підсипати йому снодійне у вино в шинку при дорозі, куди він завжди заходив перед від’їздом, виявилося не так складно.
Ніколи не ходи однією і тією ж дорогою, бо комусь буде дуже легко тебе витропити…
— Я це запам’ятаю… Далі!
— Під ранок твій тато очуняв, а коли добрався нарешті до свого дому на Личакові, пан Губицький уже розігрував там вбитого горем батька, а жандарми тим часом хатрали[174] ваш дім. «Викрали мого сина, ми перевіряємо всіх причетних, а твоя дружина — родичка мого управителя», — пояснив йому Губицький. А коли на Михайловому возі під паками паперу жандарми знайшли одіж малолітнього Яна, витягнув пістолет. «Ти, якого я вважав своїм товаришем, як ти міг?! Куди ти дів мого сина?» І далі в такому ж дусі. Я не знаю, де в цей час був ти. Може, десь ховався в хаті…