— Я такого не знаю… — повільно і хрипло відповів мені комендант, ураз сильно посмутнівши та скосивши очі до шухлядки, куди кинув був мої монетки. Те, що вони були добуті сьогодні мною з його стародавнього секретера, замкненого на ключ, захований у його дружини в кишені домашньої сукні, він навіть не здогадувався. Тому посмутнів усерйоз. — Тебе проведуть до виходу.
Першим і найважливішим правилом, яке вуйко Фонсьо вдовблював нам у довбешки, було: коли брешеш, то роби це так, щоб навіть твоя совість повірила. Тобто дивися щиро в очі і демонструй свою найпалкішу прихильність тому, кого збираєшся ошукати.
Комендант цієї науки явно не проходив.
— Я перепрошую, але мій швагер точно у вас, я знаю!
Мій писок уже зводила судома, але я ще сподівався залатвити справу по-доброму.
— Може, мені ліпше знати, розкудактався тут… — хрипло заперечив комендант, не бажаючи по-доброму. — Це… це поки що залишиться в мене, — і він засунув шухлядку в стіл до кінця. — Ми розберемося потім із твоїм… Фонсьом…
Овва. Пусти кабана під стіл — і він тобі всю закуску зжере…
— Пане коменданте… мені б тет-а-тет зі швагром… погомоніти б, га?..
Куркою ми зроду не бували, а в кабани… що ж, можемо записатися, якщо так просите… Моя німецька не була найкращою, але змін у моєму тоні він не міг не помітити. Змін не на краще.
— Ану вали звідси, паскудо, швидко! — рявкнув комендант, додавши доволі точну адреску, за якою мене, паскуду, чекають не дочекаються. Польською, до речі, мовою. Не дивно. У кожного державного чиновника вимагали знання польської. От він її і вивчив… на державному рівні.
Хрипота при цих словах промовисто захропіла в глибинах його дихавки. Наче її, дихавку, шматували зубами. Я уявив це і осміхнувся. Хрипіння припинилося.
Я акуратненько присів на стільчик, який був акуратненько прибитий до підлоги комендантського кабінету. Кабінет той знаходився в глибинах в’язниці, де закінчила своє життя незліченна кількість мешканців мого міста. До яких цьому чужинцю не було ніякого діла.
А так хотілося по-доброму…
Мідний дзвіночок відмовився дзвякати під вагою моєї лапи. Його лапа встигла здолати за цей час лише півшляху, хоча й зметнулася, як у вовка за здобиччю. Підстаркуватого важкого ожирілого вовка.
— Кароля Ганке знаєте?
Він завмер, не опускаючи руки.
— І він вас знає. Власник кам’яниці на вулиці Панській, сім. Здається, ви в нього помешкання винаймаєте, якщо не помиляюся…
Судячи з його обличчя, я не помилявся. От і добре.
— Сьогодні зранку до нього прибули гості з Відня, кредитори, з векселями… Угадайте, кого вони дуже щиро хотіли побачити?
— Я все заплатив, — люб’язно виправдовуючись переді мною, випалив комендант.
— Вірю. Але вони чомусь не вірять. Угадайте, хто ці векселі в них викупив?..
— У тебе грошей не вистачить, вилупку!
А казав, що все заплатив…
— Не я. Куди мені. Є люди значно впливовіші…
— Хто?! Президент?
— Послуга за послугу…
Комендант відкинувся на спинку стільця. Хвилю ми сиділи так один навпроти одного, і я розумів, що якби моє, з таким трудом здобуте благополуччя, хтось порушив, я б не вагався.
Але брехати треба вміти так, щоб самому повірити. Я добре цю науку вивчив.
Пан комендант був чужинцем і не знав, кому й чому можна тут вірити. Але врешті-решт звичайна жадібність перемогла.
Мені дали десять хвилин. Я кивнув. Вистачить.
Усмішка моя сонцесяйна осявала коридори темниці аж до самої камери. Навіть щури від цього сяйва поховалися, бо жоден не потрапив під ноги.
Двері зі скреготом відчинилися. Я увійшов. Слід виявився точним. Привів, куди треба. Мені давно сюди треба було. Мене давно тут чекали.
Францішека Шварцера посадять за бродяжництво й осквернення могил на Личаківському цвинтарі, де він ховався в одному з давніх склепів, наводячи страх на відвідувачів. А під час допитів несподівано виявиться, що він тісно пов’язаний із контрабандистами і фальшивомонетниками, і частину його друзів по ремеслу під час облав запроторять до поліційних постерунків.
Для Альфонсо Грубера почнуться важкі часи. Він попросить допомоги у відомого в місті адвоката, власника маєтку в Рудниках, але той відмовить.
Цю справу візьме під свій особистий контроль директор поліції, попередивши всі комісаріати, стражниці й експозитури поліції про посилення заходів безпеки в районах за Жовківською і Личаківською рогатками, а також у гмінах[181] Знесіння, Кривчиці і Лисиничі. Про все, що виходить за рамки звичних подій, про все підозріле в цих небезпечних районах, наводнених злочинцями, які, оперуючи в місті, криються там від ока поліції, було наказано повідомляти йому особисто.