— Agnes!
Хтось дужо стиснув її плече. Джекі насилу підняла повіки. Над нею застиг незнайомий темночубий хлопець. Нижню половину його обличчя приховувала хустка. Незнайомець смикнув її за руку і потягнув убік, вони сховалися за кам’яним ґанком будинку.
Кілька людей кидало в «краба» камінням, улюлюкало і показувало непристойні жести «чумним лікарям», що стояли на ньому. Машина дихнула парою, на секунду зупинилася, і з неї просто у протестувальників уперіщив струмінь води. «Краб» поповз далі, переслідуючи людей. Згори на задимлену вулицю впав яскраво-білий промінь. Загуркотіли мотори.
— Уважаемые горожане! Соблюдайте спокойствие! — ламаною російською лунало, здавалося, з самих небес.— Не подчиняйтесь приказам заговорщиков! Это государственная измена![47]
— Агнесо! Впізнаєш мене?
Хлопець говорив німецькою і здавався знайомим. Він поплескав Джекі по щоках і спробував звести на ноги. Дівчина розгублено озирнулася: ні Феді, ні Данила поблизу не було. «Краб» завис над натовпом, протестувальники кидали в нього каміння. В цьому місці вулиця звужувалася, просуватися далі незграбній махині було складно: кілька хвилин «краб» простояв нерухомо, а потім у натовп полетіли яскраві вогняні кулі. Вони падали просто під ноги і зі свистом крутилися на землі, мов святкові феєрверки. За секунду пролунав перший вибух, в обличчя вдарив ядучий сморід.
У вухах Джекі дзеленчало, вона не одразу почула, що вигукнув її рятівник.
— Я — Давид,— повторив хлопець і опустив хустку.— Впізнаєш?
На його щоці палав потворний темно-червоний рубець у вигляді букви «V».
У цю ж мить хтось налетів на нього і збив з ніг.
— Федю! — вихопилося у Джекі, перш ніж вона встигла прикусити язика.
— Біжи! — скомандував той і смикнув її за руку.
— Відчепися, дурбецало! — крикнула Джекі.— Він знає Агнесу!
— Так, але ти — не Агнеса! — процідив Федя і знову потягнув її за собою.
Дівчина хотіла заперечити, але хлопець зі шрамом підвівся й кинувся на Федю.
Вони стрімголов полетіли на землю. Джекі охопив відчай. Що відбувається? Що вони коять? Де Данило?!
Довкола панував хаос. Повз них бігли люди. Просто над головою, мало не торкаючись дахів, зависло щось величезне й гуркітливе, але через сліпуче світло Джекі нічого не вдавалося розгледіти.
— Федю! Припиніть! Та що ж таке! — у безсилій люті тупнула ногою дівчина, але її ніхто не слухав.
Хлопці каталися бруківкою і гарчали, наче два розлючені пси. Федя від душі зарядив своєму супротивникові у вухо і спробував вирватися з клінчу, але Давид не відпускав. Він заломив його праву руку за спину, і цієї миті одна з вогняних куль «краба» влучила в кинутий посеред дороги паромобіль. Вулицю струсонув ще один вибух, залишки паромобіля спалахнули, наче смолоскип, усе заволокло чорним димом. «Краб» обдало фонтаном пального. Всюди, куди потрапила ця чорна нафтоподібна рідина, тепер танцювало полум’я: палала бруківка, палали стіни будівель, дерева. Це здавалося неймовірним, нереальним. Вогонь лизав колінчаті «ноги» поліційного «краба» і стрімко здіймався до кабіни управління. Поліціянти в масках вистрибували й розбігалися, машина почала кренитися і, зробивши ще кілька кроків, хитнулася й завалилася на землю.
— Люди! Там люди!
Протестувальники ринули просто в полум’я, вони розчиняли ляди в череві «краба» й витягали затриманих товаришів.
Несподіванка вибуху вирішила долю двобою: Давид рвучко вихопив з чобота коротке лезо і приставив до шиї Феді. Джекі скрикнула.
— Не рипайся,— просичав вигнанець, і Федя миттєво припинив опір.— Яблонський, чи ти здурів?
Джекі хотіла вдарити Давида чи бодай схопити його за руку, але боялася, що погіршить становище. Та й наче на зло, забула всі мови на світі й ніяк не могла згадати, як по-німецькому «Відпусти його». Федя важко дихав, з розбитого носа на бруківку юшила кров.
— На кого ти схожий? — провадив їхній новий знайомий.— Коли це ти встиг вибілити волосся?
— Довга історія, Давиде. Пусти його.
Данило з’явився з-за спини так несподівано, що Джекі злякано зойкнула.
— Кого я бачу,— засичав хлопець з рубцем і повільно відвів ніж. Вони з Федею водночас підвелися з бруківки, але й далі кидали один на одного гнівні погляди. Джекі відірвала шлярку з рукава і простягнула Феді, щоб той витер кров.
— Він не Яблонський. Його ми якраз і шукаємо,— повідомив Данило і, притуливши долоню до очей, глянув угору.— Якщо я не помиляюся, пані й панове, це поліційний дирижабль. Побалакаймо краще деінде.
Тео мав у житті чимало паскудних днів, але сьогоднішній, понад сумнів, був найгіршим. Він погано пам’ятав, як потрапив у цей забутий богом гадючник під вивіскою «Лісова лілея» і, щиро кажучи, не знав, чи знайшов правильне місце. Все, що з ним відбувалося за останню годину, не піддавалося розумінню, тим паче враховуючи його жахливе, пекельне похмілля. Тео пам’ятав, що під ранок вийшов від Шарлотти, де провів чудову ніч з її новенькою рудокосою дівулею, і майже дійшов до Австрійського мосту. Світало, над містом розвіялася звична сіра завіса від тисяч парових котлів. День обіцяв бути ясним і теплим.
Наступне, що він пригадував,— це смердючий рівчак. І в його голові хтось безперервно бубонів... українською? Більше він анічогісінько не міг згадати.
Тео всівся за шинквас і замовив собі пива. Господиня таверни, витираючи брудною ганчіркою келих, презирливо глипнула на Яблонського і кивнула в бік пивного автомата. Он як. У цих бісових ледарів у Робітничому скоро автоматизують навіть підтирання дупи, а Рада ще дивується, звідкіля в місті стільки безробітних! Жодної поваги до традицій! Тео розлючено зиркнув на хазяйку, але таки закинув у автомат два левчики й смикнув важіль на масивному агрегаті. Пиво з приємним сичанням полилося до кухля.
Тео спостерігав, як бульбашки з дна пливуть крізь бурштинову рідину до пінно: шапки. Дідько його знає, нащо він послухався вказівки того голосу в голові. Але чомусь мав упевненість, що Едвард справді повернувся і прийде сюди, як обіцяв. Тео навіть здавалося, ніби він бачив брата на власні очі. А ще — Агнесу. От тільки вигляд вона мала чудернацький — волосся коротко стрижене, як у хворих на тифус після Другої середземноморської війни, і стирчить... Та й сам Тео ніби перебував одночасно в двох місцях — в рівчаку біля Австрійського мосту і в кімнаті свого брата. Яка тільки чортівня не примариться з перепою!
Поруч нещадно хрипів старий, давно вже негодящий фонограф. «О моя чарівна панно, моя чарівна панно!» Чорти б забрали цю пісню, цю таверну і це місто! Десь знову гриміли вибухи. Відколи Оздемір дозволив вигнанцям повернутися до Леобурга, сподіваючись, що протести вщухнуть, усе полетіло шкереберть і вони повільно провалювалися в пекло. Яблонського нудило, м’язи періодично самі собою скорочувалися, ніби він продовжував рухатися, перед очима мерехтіли розмиті картинки. Голос у голові став тихішим і вже не гримів, заглушуючи його власні думки. Тепер лишалося тільки чекати.
Господиня таверни ще раз окинула його зневажливим поглядом. Тео оглянув свій одяг: камізелька розстебнута, половини ґудзиків нема, дорогий сюртук заляпаний багном і кінським гноєм, а від батькового золотого годинника залишився хіба сиротливий ланцюжок.
— Kurwa,— зітхнув Тео і глипнув на хазяйку.— Чого витріщилася? Ти хоч знаєш, хто я?!
47
Шановні городяни! Зберігайте спокій! Не підкоряйтеся наказам заколотників! Це державна зрада!