— Гаразд, ходімо в обхід,— скомандувала вигнанка.— Тільки не губіться, шукати вас нема кому!
Компанія пірнула в провулок і ще кілька хвилин петляла закутками Аристократичного району, допоки спереду не зажевріло світло.
Шлях знову перегородила барикада, але цього разу не велетенський бульдозер, а купа стільців, розламаних столів, масивних підлогових годинників, коминкових ґраток, мішків, перин, каміння й тюків сіна зі стайні якогось аристократа. Згори непотребу, на кшталт дзоту, встановили кабіну розбитого паромобіля. Вздовж барикади було розтягнуте брудне простирадло, де червоною фарбою написали гасло німецькою: «Freiheit oder Tod[51]». Федя не зміг перекласти.
На барикаді чатувало кілька чоловіків. Один з них підняв газовий ліхтар, помітивши рух попереду, і Федя побачив вигнанський рубець на його щоці.
— Приветики[52],— мовила Лейла й заторохтіла до них німецькою.
О, знову ці тортури! Складна, різка мова, якою хлопець заледве міг зв’язати два слова: все, що він учив у гімназії як другу іноземну, безнадійно заіржавіло. Феді здавалося, що вигнанка не розмовляє, а нарізає слова гострими лезами — небезпечно, але витончено, наче ілюзіоністка. Мабуть, єдиний плюс від співіснування з Тео — це розуміння іноземних мов, яких Федя доти не знав, але навіть тоді він соромився вимовляти слова, що звучали, наче мольфарські замовляння. Тепер він трохи заздрив Данилові, в якого здібності до мов лишилися навіть після зникнення Едварда. Федя зітхнув і спробував дослухатися до розмови вигнанців.
— Хлопці молодці,— пояснила Лейла, вказуючи на купу мотлоху.— Побудували за пів дня. Слід зробити такі самі на всіх виходах з площі, на найближчих вулицях і біля Австрійського мосту.
— Гадаєш, Оздемір може віддати наказ про штурм? — запитав Данило.
— Хтозна,— знизала плечима Лейла.— Але Бобриков підтвердив мої побоювання: ця мерзота таки щось готує. Ліпше перестрахуватися.
Данило видерся на барикаду і подав руку Агнесі. Вона насилу подолала перешкоду, і Федя поліз назирці. Опинившись нагорі, він простягнув руку Лейлі. Вигнанка осяяла його усмішкою й скористалася допомогою. Тільки-но Федя спустився з барикади, Лейла скрикнула і впала — він ледве встиг її зловити.
Дівчина опинилася в його обіймах, ніби за секунду її полишили сили. Її обличчя знову було так само близько, як тоді в підземеллі, коли вона роздивлялася його травмований ніс, й у Феді з’явилося те саме бентежне відчуття: він не міг відірвати від Лейли погляду. Її грубий шрам, непроникно-чорні очі, суворість, з якою вона віддавала накази, і та ніжність, з якою торкалася його, гіпнотизували хлопця. На мить у Лейлиному погляді спалахнули іскри, ніби дівчина стримала посмішку, й одразу ж скривилася від болю.
— Що трапилося? — схвилювався Данило.
— Гомілку підвернула... здається,— пробурмотіла Лейла і повиснула на Фединому плечі.
— Йти зможеш?
Вигнанка ще раз глипнула на Федю і відступила.
— Так, минеться.
Більше Лейла навіть не глянула на нього, і це чомусь зачіпало. Химерне відчуття минуло, тільки-но вони відійшли від барикади.
Михайлівська площа здалася Феді величезною. Посередині височіло темне громаддя собору. Конус дзвіниці їжачився різьбленими шипами, кам’яні химери та янголи з грізними ликами незворушно спостерігали з карнизів за людською метушнею. На одній зі стін виднівся велетенський портрет чоловіка, якого Федя вже бачив. Це був Август Яблонський. Під портретом теж було написано щось про справедливість. З протилежного боку бовваніли три вузькі високі будівлі, чорні провалля вулиць між ними були забарикадовані. Просто посередині площі розташувався наметовий табір. Над наметами, немов на середньовічному турнірі, тріпотіли сотні прапорів, здебільшого, леобурзькі: синьо-білі з левом, колбою і коліщатком. Вигнанців було небагато — лише де-не-де в натовпі вигулькували обличчя з рубцями. Федя чомусь очікував побачити тут переважно натовп робітників, але мешканці наметового табору виявилися дуже різні. Були тут й інтелігентні старигані з бадьоро підкрученими вусами, й дівчата з розфарбованим волоссям у запиленому яскравому вбранні, й молоді франти у дорогих пальтах і черевиках, вимащених болотом. Люди грілися біля широких діжок з багаттям, розмовляли, співали пісень німецькою. Коли хтось ворушив тріскучі дрова, разом з іскрами вгору здіймалися сизі пелехи диму. Той дим огортав усю площу невидимим запиналом. Здавалося, цей запах в’їдався в людей, їхній одяг, у саму їхню душу. Цей міні-Леобург, окреслений межами Михайлівської площі, разюче відрізнявся від того, потойбічного і порожнього, яким вони пройшли. За межами площі, в затхлому мертвому місті, охопленому переляком, не було життя. Але життя було тут. Цей дим пахнув свободою і молодістю. І нехай ним було важко дихати, по той бік барикад дихалося незмірно важче.
— Майже як у нас, так? — замислено промовив Данило.
Федя глипнув на нього. Певно, його друг мав на увазі Майдан, Революцію гідності, всі ті закопчені страшні дні. Але Федя не міг порівняти: тоді він сів на літак і гайнув на три місяці подалі з Києва, відсторонився, уникнув, заплющив очі — і так успішно, що навіть війна, яка прийшла потім, не зачепила його. Аж ось він тут. І все раптово повернулося, ніби його лишили на другий рік у школі. Невивчений урок, прогалина в пам’яті. Федя кивнув і відвів погляд.
Лейла поглядом вказала Агнесі на каптур, і дівчина слухняно накинула його на голову, щоб не притягати зайвих поглядів. Вигнанка повела їх через табір просто до собору. Після умовного стукоту двері їм відчинив молодий священик. Лейла обдарувала його чарівною усмішкою, і той без зайвих питань пропустив їх усередину. Кілька хвилин вони підіймалися нагору крутими гвинтовими сходами. На верхньому майданчику за прочиненими дверми на них чекала вузька галерея навколо шпиля дзвіниці.
— Боже, мій Леобург...— гірко зітхнула Агнеса, тільки-но вони підійшли до різьбленої огорожі майданчика.
Звідси місто було схоже на велетенську мапу. Вітер вищав у кам’яних ґратках і завитках ліпнини, місяць здавався значно ближчим і сліпуче-білим. Федя бачив мерехтливі вогні наметового містечка біля підніжжя храму, забарикадовані вулиці. Тільки тепер він помітив, що різні частини табору пов’язували прикріплені до стовпів ланцюги-транспортери, за допомогою яких люди щось передавали одне одному: туди рухався казанок з їжею, а назад — дрова і пака сіна для барикад. Задивившись на імпровізований конвеєр, Федя не одразу помітив три поліційні дирижаблі, що нишпорили прожекторами на північ і на північний схід від Михайлівського собору.
— Мені це не подобається,— Лейла похмуро піднесла до очей пристрій на кшталт бінокля — з одним витягнутим й одним коротким об’єктивом і чотирма додатковими лінзами, що стирчали врізнобіч, наче крила метелика.— Чого вони там кучкуються?
Федя примружився, намагаючись роздивитися. За кілька кілометрів від площі чотири будівлі півколом оточували білу зубчасту вежу ратуші. В тому напрямку щось рухалося, але без бінокля він не міг роздивитися.
— Що там? — Данило підійшов до них.
— Дивися,— Лейла тицьнула йому пристрій.— Поліцаї лаштуються. Перегруповуються?
Кілька секунд Данило вдивлявся в темряву над містом, підіймав і опускав верхні лінзи.
— Не знаю, що вони роблять, дуже темно, але якийсь рух є. Мені здається, вони стягуються на північ.
— Дай тетранокль,— Лейла приклала пристрій до очей.— Так, прямують на північ. Але ж там нічого такого нема. Це Творчий район. Ми всі тут.
— Причому зі своїх позицій йдуть поліціянти. Кундшафтери на місці.
— Можна глянути? — Федя забрав прилад і приклав до очей. Панорама міста спалахнула зеленим, фігури людей навіть на великій відстані тепер були помітні, як на долоні.
— Слід повідомити Давида,— задумливо пробурмотів Данило.
— Авжеж,— пирхнула вигнанка й обернулася до Агнеси: — Поки маємо час, я хочу, щоб ти продумала свою промову.