Джекі насунула каптур нижче і, скориставшись тим, що захисники барикади затулилися руками від сліпучого променя поліційного дирижабля, перелізла через купу мотлоху.
На площі було голці ніде впасти. І на обличчях людей відбивався не переляк чи розпач, а природна рішучість — та, що приходить після того, як кістляві руки страху раптово втрачають силу й відпускають здавлене горло. Люди несли палиці, каміння, залізні прути, дехто озброївся старими рушницями з опуклими балонами. «Пневмогвинтівки»,— само собою спливло в думках Джекі. Люди цілеспрямовано, без паніки рухалися до північного боку майдану, до трьох будівель з барикадами між ними, так ніби їм не виїдав очі дим, ніби не гули вгорі поліційні дирижаблі й не лунав навкруги пронизливий набат дзвонів. Джекі розгублено роззирнулася. Агнеса була десь поруч: вони дивилися на собор майже з однієї точки, обидві бачили плакат з Августом Яблонським і напис «Вимагаємо справедливості». Дівчина подумки покликала її, але Агнеса з кимсь розмовляла і думала так швидко, що вирішила не відволікатися на її заклик. Джекі роздратовано видихнула: іноді навіть у внутрішньому «месенджері» абонент бував тимчасово недоступний, тож доведеться шукати Агнесу в традиційний спосіб.
Раптом гуркіт моторів став просто нестерпним: одразу три велетенські машини опустили свої сріблясті тіла настільки низько до площі, наскільки дозволяли їм шпилі Михайлівського собору. Людське море залило отруйно-біле світло прожекторів. Люди схвильовано загомоніли, рух прискорився: всі намагалися якнайшвидше дістатися північного боку майдану. Джекі штовхали десятки плечей, прожектори засліплювали очі, але вона вперто дерлася до собору. І нарешті побачила Агнесу.
Її двійниця стояла на помості, наспіх спорудженому з ящиків, і тримала чудернацький гібрид валторни з гучномовцем. Джекі відчувала, як нутро стискається від жаху: здавалося, всередині Агнеси більше не було нічого, крім цього щемливого, неприємного відчуття і щохвилинних крижаних хвиль, що пробігали по хребту, тільки-но у глибині стривоженого міста лунав огидний скрегіт і важка хода, ніби крокували велетенські машини. Агнесі кортіло зіщулитися, стати непомітною, але під помостом збиралися леобуржці — здебільшого студенти з Академічного району, і вони дивилися на неї з неабияким захватом. Перед очима спалахнув магній — хтось забажав зафіксувати появу дочки Яблонського на площі — і Джекі наче засліпла. Агнесі стало зле, вона з останніх сил трималася на ногах. Перемагаючи не свої відчуття, Джекі продерлася під саму сцену. Їхні погляди зустрілися.
«Господи, я не можу... Я не знаю, що казати».
«Що сказав би твій батько?»
На очах в Агнеси проступили сльози, горло ніби стиснуло лещатами.
— Говори,— прошепотіла Джекі.
— Лідерка, на яку ми заслуговуємо,— почулося десь поруч.
Дівчина обернулася. Лейла іронічно посміхалася, роздивляючись напівмертву від страху Агнесу. Репліка вигнанки чомусь так шпортнула Джекі, ніби вона сама опинилася на помості перед сотнями деморалізованих нічним побоїщем городян і не знала, що сказати. Але вона нічого не відповіла. Агнеса піднесла до губ гучномовець.
— Леобуржці! — Її голос зривався від хвилювання.— Я — Агнеса Яблонська. Наше місто — це місто мого батька. І я нарешті тут, поруч з вами! І неможливо... втілити у слова... те, що ми всі відчуваємо через... Ви же знаєте, що сталося у Творчому районі! — (Джекі відчула, як її душать сльози).— Але дозвольте мені звернутися...
У цей момент пролунав перший вибух.
...Темрява ночі сповнюється молочно-білого диму. Перелякані, розлючені вигуки. Джекі кашляє, легені виїдає пекучий дим, але їм не дають перепочинку — ще один вибух. І ще. Над головою свистять білі згортки і сиплють іскрами, мов феєрверки. Перед очима танцюють чорні цятки. Джекі намагається розгледіти на помості Агнесу, але її не видно в білій отруйній імлі. Вона кличе її подумки, кличе вголос, та всередині — тільки порожнеча, ніби її двійниця зникла з цього світу. Наступний згорток вибухає просто в натовпі, несамовито лементує жінка. Очі застилає матова завіса, у вухах дзеленчить.
...Джекі нарешті заповзла на поміст. Агнеса зіщулилася, обійнявши коліна, за купою ящиків, її били дрижаки.
— Ти мене налякала! — гримнула на неї Джекі, але одразу ж міцно обійняла.— Я не зрозуміла, що сталося!
— Я не можу... я не можу,— Агнеса хиталася взад-вперед.— Я не можу... Джекі... я не можу, вони нас уб’ють. Вони всіх уб’ють!
Поранення. Це через її поранення.
— Ось ти де, квіточко!
З помосту зістрибнула Лейла. Вигнанка грубо схопила Агнесу за плече й спробувала підняти. Джекі рвучко випросталася і опинилася між ними.
— Не заважай! — люто видихнула вигнанка.— Вона має звернутися до Оздеміра!
— Тут паніка! Її ніхто не почує!
За спиною Лейли знову вибухнуло. Агнеса заквилила.
— Якщо вона цього не зробить, вони продовжать наступ! — вигукнула вигнанка.— Дивися!
Просто через завали центральної барикади на площу лізли жахливі, не схожі на людей істоти. Джекі вже бачила таких, з випнутими шоломами на головах і срібними знаками на плечах, але цього разу вони були озброєні. «Акули» — майнув спогад у голові. Найнебезпечніший підрозділ леобурзької поліції, Оздемірові пси. Палиці в їхніх руках спалахували за секунду до удару — і нещасний валився на землю, конаючи від болю. Що це таке?! Джекі придивилася: один з «акул», вдаривши леобуржця, торкнувся його палицею ще раз, і ще, і щоразу від спалаху бідолаху хапали судоми. Від палиць до наплічників тягнулися довгі чорні дроти.
— Електрика? — самими губами прошепотіла Джекі.
Сліпучі бомби летіли просто в натовп, але звідки? Десь за будинками сталево заскреготіло. Джекі звела погляд угору і затремтіла.
Високо над забарикадованою вулицею висіло величезне залізне черево поліційного «краба». Він був більший і потужніший за той, що його вони бачили раніше, і не мав камер для арештантів. Ця машина була створена, щоб нищити, а не заарештовувати. Зараз його колінчаті рипучі ноги були висунуті на максимальну висоту, і поліціянти, що сиділи згори, підтримували наступ «акул». «Краб» рясно закидав сяйливими згортками площу, і вони вибухали просто в натовпі. Один із захисників барикади затуляв обличчя руками, по його пальцях струменіла кров.
З дирижабля над площею пролунало:
— Подданные свободного города Леобурга, с вами говорит полицмейстер Джозеф Бридж-Паркер! Немедленно прекратите сопротивление! Предпринимаются действия по наведению правопорядка![55]
Агнеса затулила вуха руками і безпорадно, мов дитина, захитала головою.
Джекі вже розуміла, що відбувається. Поранення змінило Агнесу. Страх, що засів у ній відтоді, з першими вибухами вирвався назовні, й вона більше не контролювала себе. Її двійниця була не готова до того, що тут відбувалося. Вибухи, дим, кров. Рани її міста кривавилися, її місто вмирало, і вона помирала разом з ним. І навіть якщо Лейла почне батожити її, це не допоможе.
Агнеса не звикла опиратися владі. Але Джекі знала, що слід робити з владою, яка забула, кому має служити. Джекі добре вивчила уроки розлючених громадян. Колись, у Києві.
— Підводься, погань! — заверещала Лейла і тицьнула їй гучномовця.— Скажи йому, що ти з нами! Скажи бодай щось!
— Відчепися від неї! — Джекі вихопила пристрій з рук вигнанки і залізла на поміст.
— Агов, Оздеміре! — вигукнула дівчина, і над охопленою панікою площею прокотилося відлуння.— Ти чуєш мене? Я — Агнеса Яблонська! Ти забувся спитати моєї думки, перш ніж віддав наказ на штурм! А я ж сиджу з тобою в Раді!
Джекі перевела подих, прожектор одного з дирижаблів стрибнув у бік помосту. Вона примружила очі від яскравого світла і подивилася нагору.
55
Підданці вільного міста Леобурга, до вас звертається поліцмейстер Джозеф Бридж-Паркер! Негайно припиніть опір! Проводяться дії з наведення правопорядку!