— Я пропоную тобі зупинитися негайно! Ти можеш убити нас усіх, але ти ніколи не вб’єш свободу! На нас дивиться весь світ. На нас дивляться гаранти спокою вільного міста Леобурга! Зупинися зараз, бо інакше на тебе чекатиме неприємний сюрприз від цісаря Вільгельма. Даю тобі час до дванадцятої години!
Що... що вона верзе? Який у біса цісар?! Джекі й сама не розуміла, звідки в голові взялася ця вигадка. Над натовпом пролетів схвальний вигук, захисники табору, здавалося, кинулися на поліціянтів з потроєною силою.
— Агнесса тут! Агнесса с нами! Напирай, напирай, братцы! — волав хтось російською.— По центру![56]
Джекі пхнула «валторну» Лейлі, зістрибнула з помосту і пригорнула Агнесу. Двійниця плакала, а Джекі трусило від хвилювання, ніби вона справді промовляла ці слова в обличчя правителю Леобурга. Але за ті дві хвилини, коли її вихоплювало світло прожектора, воно ніби випалило щось у неї всередині. В той момент Джекі відчула, що страх остаточно зник.
— Агов!
Дівчина обернулася.
— Нормально вийшло, хоча трохи по-сільському,— кивнула Лейла.— Вона ж аристократка в нас! А тепер негайно валіть обидві звідси!
Вигнанка розчинилася в натовпі.
— Як же мені соромно...— простогнала Агнеса.
— Слухай,— Джекі взяла її за плечі та струснула.— Оце все потім, добре? Зараз іди до собору і сховайся. Нас не повинні бачити разом.
— А ти?..
— Я прийду пізніше,— невпевнено посміхнулася Джекі.
Штурм тривав. Оздемір не мав наміру зупинятися. Але Джекі раптом охопив азарт — вона більше не боялася ані велетенських «крабів», ані електричних кийків, ані вибухів. Люди пролітали повз із калейдоскопічною швидкістю, і дівчина сунула разом з ними вперед, до барикад, де точився бій. На одній з них промайнуло щось знайоме, і Джекі інстинктивно кинулася туди.
— Правий фланг! — Джекі упізнала Давида.— На правий фланг!
Барикада праворуч залишилася практично без захисту — народ кинувся до центру, де, здавалося, «акул» більшало. Але це була помилка: поліціянти посунули праворуч. Вони заскакували на купу мотлоху і з люттю лупцювали захисників електричними кийками. Очманілих побитих людей передавали кудись за барикаду. Протестувальники кинулися на допомогу, але з «краба» просто в юрбу посипалися сяйливі гранати. Від вибухів Джекі ніби оглухла, сам майдан і бій на ньому зливався перед очима в єдину тремтливу пляму.
Про те, щоб вирватися з гущавини подій, уже не йшлося. Джекі спробувала вивільнитися, але було запізно. Груди ніби стиснули гігантські лещата. Вибухи лунали знову і знову, і люди, мов божевільні, бігли назустріч. Дихати стало геть неможливо. Ще кілька секунд — і вона помре.
«Джекі! Джекі! Чому ти не можеш дихати?! Де ти?!»
О, якби ж вона знала!
Джекі боляче вдарилася об щось залізне. Ліхтар! Вона обхопила його і поповзла нагору. Тіло дерлося по гладкому стовпу ніби без її участі. Ще зусилля, і ще, Джекі заповзла на залізний кошик для квітів і обійняла ліхтар руками. Тепер вона могла дихати! По щоках текли сльози. Цієї миті вона побачила те, що відбувалося попереду.
Барикади по центру і праворуч були захоплені — за «акулами» до площі сунули звичайні поліціянти, вони розкидали мотлох і розчищали дорогу. На лівій барикаді ще тривав бій, але сили й озброєння були надто не рівні. Зіткнення почалися вже на самому майдані, лунали крики. Виходи з площі були перекриті.
«Акули» наступали. Під їхньою владою опинилася значна частина Михайлівської площі. Вони люто громили все, що потрапляло під руку — намети, казанки з їжею, діжки. А тоді Джекі помітила якийсь рух на дахах будівель обабіч барикади праворуч. Поява людей на даху чомусь надихнула протестувальників. На багатьох обличчях з’явилися усмішки.
Поліціянти продовжували розтягувати укріплення між будівлями, не звертаючи уваги на дах. «Краб» здригнувся і заскреготав. Від цього звуку в Джекі звело зуби. Гігантська машина похитнулася на вузлуватих ногах і випустила кілька бомб, які впали впритул із собором. Поліціянт знизу вказав на залишки барикади. І механічний звір рушив.
На даху випростався на повен зріст чоловік. Його миттєво висвітлив прожектор з дирижабля. Чоловік здійняв руку і завмер. Дівчина напружила зір.
Це був Федя. Джекі похолола. Він скинув піджак Тео, сорочка була розстебнута на грудях, обличчя й руки вимащені чорним. Він стояв на краєчку даху, а вона не могла відвести погляду: охоплене революцією місто з іншої реальності, присутність у її свідомості іншої людини, крики чужими мовами і наближення поліції не здавалися їй тої миті химерними в порівнянні з ним. У його силуеті було щось нереальне, але водночас природне, як уві сні, й Федя, нерухомий, ніби скульптура на даху, здавався їй частиною цього ілюзорного світу — плоть від плоті Леобурга, просочений його духом і приречений розділити його долю.
«Краб» перевалився з однієї ноги на іншу. Земля затремтіла. Джекі міцніше обхопила ліхтар. Ледве велетенська машина переступила залишки барикади однією ногою, Федя опустив руку.
З двох боків у «краба» полетіли темні предмети, не менше двадцятьох. І наступної миті тіло залізного створіння охопив вогонь.
На кілька секунд на площі запанувала дивна пауза — очі всіх були спрямовані на охоплену полум’ям громадину, а потім здійнявся дикий ґвалт. «Краб» натужно заскреготав і, зробивши ще крок, дав крен. Дирижаблі, уникаючи вогню, набрали висоту, на площі потемнішало. Вогненна машина застогнала — водій вирішив скоротити висоту ніг, але через полум’я механізм заклинило. Стрімко втягнулися тільки чотири ноги, дві залишалися витягнутими на повну довжину. «Краб» похилився набік. З кабіни повалив чорний дим. Поліціянти, що керували машиною, вистрибували на землю, їхні захисні костюми палали, скляні заборола масок укривалися густою кіптявою, позбавляючи зору. Нажахана Джекі затулила вуха від їхніх відчайдушних криків.
Один з дирижаблів підплив до охопленої вогнем машини. З відчиненого трюму гондоли посипався білий порошок. Це збило вогонь лише на мить, і окутаний ядучим чорним димом «краб» зрештою завалився на землю. Протестувальники тріюмфували. Джекі не йняла віри очам: під вагою кабіни залізні ноги поліційного монстра погнуло, і вогонь, що розгорівся з колишньою люттю, танцював на його залізних «кістках». Як це можливо? Чому той реагент з дирижабля не зміг загасити пожежу? Перед очима Джекі майнула картина знайомства з Леобургом: вибух паромобіля й острівці вогненної чорної рідини на бруківці. Пальне паромобілів! Воно не лишало жодного шансу на порятунок, вся земля і залізні ноги «краба» миттєво спалахнули. Федя там був і бачив те саме!
— Drugi ucieka! Drugi ucieka, kurwa mac![57] — волав хтось польською.
Земля знову затремтіла. Друга машина зі скреготом розвернулася і почала відходити вглиб вулиці. Знищення «краба» надихнуло учасників протесту. Людська хвиля ринула до барикад, і за кілька секунд «акули» почали тікати. Але цього разу вони бігли не до барикади праворуч, а... просто на Джекі. Дівчина притулилася до ліхтаря і замружила очі. А тоді відчула нестерпний біль.
Отямилася Джекі вже на землі. Розряд прошив усе тіло, руки й ноги помліли. З чола сповзали гарячі липкі краплі, що потрапляли в очі, заважали бачити. Реальність була схожа на комікс: просто над нею виник химерний силует з круглою головою. По занесеному для удару чорному кийку зміїлися блискавки. Але вона його не боялася, хоча знала, що ще одного удару не витримає.
По її обличчю майнуло світло з дирижабля. Поліціянт відсахнувся і завмер, а тоді хтось зніс його з ніг. Джекі заплющила очі.
— Якого біса ти тут робиш, туристко?! — засичав їй в обличчя жіночий голос. Хтось стиснув комір її плаща так, що вона мало не задихнулася.— Я що казала?!
Лейла потягнула її за комір і допомогла підвестися. Поліціянт розмахував руками і глухо репетував усередині шолома, поки його лупцювали розлючені захисники табору.
— Дякую...