Данило, схоже, збирався поставити ще якесь питання, але попереду вже з’явився високий ґратчастий паркан університетського містечка. Лейла роззирнулася. Втім, патрульних за межами урядового кварталу в Леобурзі вже давно не бачили. Вона вхопилася за ґрати і за мить опинилася нагорі. Данило зробив так само, і вони зістрибнули на вкритий жовтим кленовим листям газон.
Це було єдине місце в Леобурзі, яке Лейла любила. Леобурзький класичний університет нагадував їй рідний Роял Голловей — коледж, який вона закінчила в Лондоні кілька років тому. Будівля з червоної цегли мала тисячі вигадливих башточок, карнизів і балкончиків. Університет більше скидався на церкву — з боків центрального корпусу височіли дві вежі з банями, на одній виднівся годинник. Вежа філософів і Вежа дослідників природи, так пояснив професор Кубрик, коли Лейла вперше опинилася тут. Тоді в саду було повно студентів, сотні акуратних гравійних доріжок петляли поміж охайно підстрижених кущів, поєднуючи різні факультети — природничих наук, мовознавства, вільних мистецтв, юриспруденції та механіки. Поруч розташувалася найбільша в Європі хімічна лабораторія — невисока будівля під сріблястим дахом з ілюмінаторами і трубою, з якої тоді валив густий яскраво-зелений дим.
Проте зараз ідилічна картина університету разюче змінилася. Кущі були давно не стрижені, газони вкриті опалим листям, вежа з годинником майже повністю вигоріла — червона цегла вкрилася чорним гаром, вхід і вікна були забиті дошками. Годинник зупинився о пів на дев’яту ранку після пожежі в ректораті на початку вересня, коли студенти забарикадувалися там, щоб не допустити до виконання обов’язків нового ректора, призначеного Оздеміром. Битва за університет скінчилася внічию — навчання фактично припинилося, новий ректор, сидячи в Ратуші разом з отцями-фундаторами, віддавав накази, які ніхто не виконував, а студенти здебільшого приєдналися до табору протестувальників на Михайлівській площі.
І все-таки тут ще жевріло життя. З вікна факультету механіки вилетів літальний апарат, що нагадував металевого метелика.
— Обережно, брумер[58]! — Лейла смикнула Данила за рукав, і той пригнувся, а «метелик», спритно рухаючи механічними крилами, шмигнув у вікно факультету природничих наук.
— Це їхні місцеві дрони,— пояснила вигнанка, рушивши в бік університетського саду.— Управління кострубате, але може тримати задану траєкторію.
Вони обійшли праве крило будівлі й зупинилися. Тут просто неба сиділи люди. Чоловіки, жінки, діти — вони тулилися на вузьких дерев’яних лавках, замотані в сірі ковдри з університетського гуртожитку, дехто сидів на сирій землі. Плакали, в деяких на головах ще були нічні ковпаки. Лейла бачила біженців і на Михайлівській площі, але тут їх виявилося набагато більше — певно, частина просто боялася повертатися до рідного району, хоча не всі будинки згоріли. Студентки в університетській формі роздавали їм полумиски з супом. Над розгубленою юрбою на стіні висів старий пошарпаний транспарант: «Радо, поверни наші права!» Вочевидь, це був заклик повернути навчальним закладам можливість обирати ректора. Зараз транспарант здавався справжнім раритетом — настільки змінилися вимоги городян за останні кілька місяців!
Лейла пройшла крізь строгу темну арку, і вони з Данилом опинилися всередині університету. Після денного світла холодний морок холу здавався суцільним, і лише за мить у темряві проступили обриси залізних гвинтових сходів. На верхньому майданчику стояв чоловік у чорній професорській мантії, з кумедною цапиною бородою з грайливим завитком на кінці. Професор Кубрик, її давній знайомий.
— Вона тут,— замість привітання вигукнув він.— Ходіть сюди, моя люба!
Від кроків по кольорових кахлях йшла гучна луна. Лейла збігла сходами й опинилася в залі з сірими мармуровими колонами. А потім побачила її.
Дівчинка сиділа на підвіконні, обіймаючи коліна, одна в такому величезному приміщенні, сповненому темряви та страху. Щось ворухнулося у Лейли всередині, вона чомусь була певна, що цього разу професор покликав її недаремно: це справді японка, представниця рідкісної національності в цьому Новому Вавилоні. Розуміння цього прийшло разом з гострим, як укол голки, спогадом з того, реального світу, який вона залишила позаду. Лейлу охопило неприємне відчуття. Дівчинка невловно нагадувала їй Айрі, хоча колір її волосся був природний, чорний, а не отруйно-червоний, і тіло не вкривали вигадливі візерунки татуювань, що викликали огиду в консервативних японців. У порівнянні з іншими мешканцями Творчого району, що захоплювалися божевільним убранням, вигляд вона мала скромний. Кругле заплакане личко, темне волосся до плечей, сукня з атласним корсетом і пишною короткою спідницею. Дівчинка дивно затремтіла, ледь помітивши Лейлу, ніби впізнала її. Втім, багато людей здригається, побачивши її рубець.
Кубрик хотів щось сказати, та Лейла вимовила японською:
— Як тебе звати?
Дівчинка від несподіванки роззявила рота, закліпала віями і змогла видушити з себе єдине слово:
— Казумі.
— Де твої батьки, Казумі? — Лейла присіла на підвіконня.
— Я не знаю,— темні очі японки заблищали від сліз.— Я загубилася! Батько збудив мене серед ночі, я тільки встигла одягнутися, почався гуркіт. Такий гуркіт... грім... і спалахи світла. Ми бігли разом з усіма, а потім... я не знаю, куди він зник...
Лейла глипнула на Данила і професора, які зачаровано спостерігали за їхньою розмовою. Дивно, але колись її рішення поїхати до японської мовної школи було продиктоване саме бажанням принагідно похизуватися знанням екзотичної мови, але вона і подумати не могла, за яких обставин це станеться. Добре, що ані Данило, ані інші ніколи не дізнаються, що вона насилу розуміла Казумі, бо та розмовляла японською з іншого, «леобурзького» світу.
— Зрозуміло. Я впевнена, що він знайдеться,— Лейла злегка всміхнулася.— Про тебе попіклувалися?
Дівчинка мовчки кивнула і продовжила пильно дивитися на неї. Скільки ж їй років? П’ятнадцять? Шістнадцять?
— О, так,— схопилася вигнанка.— Мене звати Лейла.
— Я знаю.
Вигнанка звела брови.
— Звідки?
— Ми переїхали сюди нещодавно, але я була на площі й бачила тебе, а потім ще спостерігала, щоб намалювати.
— Намалювати... Нащо мене малювати? — закашлялася Лейла.
— Я хочу вчитися в Академії мистецтв. Мій батько художник.
Голос дівчинки затремтів, перед Лейлиними очима майнула нічна картина: будинки у вогні, «акули», що викидають з творчих майстерень речі, людські крики, ядучий дим... Її батько міг бути де завгодно — в соборному шпиталі, в таборі на площі або... або серед тих кількох бідолах, що загинули в тисняві. Їхні тіла лежали біля фонтану на межі Творчого й Аристократичного районів.
— Ти підеш з нами,— кивнула Лейла.— Спробуємо знайти твого батька. До речі, цього звуть Едвард.
Дівчинка врешті відірвала вражений погляд від Лейли і подивилася на Данила.
— Якщо коротко, то її звуть Казумі, вона художниця і під час тисняви втратила батька,— переказала Лейла, переходячи на німецьку.— Спробуємо знайти його.
— Я не перестаю вами захоплюватися, моя люба! — протуркотів Кубрик, чіпляючи на ніс маленькі круглі окуляри, що дивовижно пасували до його повного обличчя.— Дуже вам удячний за візит!
Лейла посміхнулася самим куточком рота. Тепер головне, знаючи схильність професора до балачок, не засиджуватися. Вони з Данилом і Казумі спустилися надвір, Кубрик гірко зітхнув, окинувши поглядом табір біженців.
— Що ж робити з цими людьми,— промовив він.— Не розумію, навіщо поліція влаштувала цей жахливий, варварський погром!
— Гадаю, ми скоро дізнаємося навіщо,— відповіла Лейла.— Леобуржцям пояснять, що у всьому винні жахливі вигнанці.
— Але ж це нісенітниця!
— Чому, досить розумно. Сотні розлючених біженців переповнюють райони міста, де зосереджені сили протесту,— якщо вони повірять Раді, то вимагатимуть відповідей не у влади, а у нас.
— Наразі Оздемір хоче перемовин з Агнесою,— додав Данило.— Хоча я не розумію, невже «отці» сподіваються, що після цього народ дозволить нам піти на поступки?