— Мой отец сидел бы сейчас тут, по эту сторону стола,— долаючи тремтіння в голосі, промовила Джекі.— Если би ви не убили его[59].
Очі Варги забігали, він нервово реготнув і обернувся до двох поліціянтів, що чергували біля входу. Оздемір презирливо скривив губи і провадив німецькою:
— Це серйозні звинувачення, дівчинко моя, і якщо в тебе є докази, леобурзький суд...
— Спасибо, дядюшка Юмит, хватит с меня одного твоего «молниеносного» суда,— Джекі дістала з ридикюля книгу в шкіряній палітурці.— И давайте уважать закони города, в котором живем. Ваши законы[60].
Вона розгорнула книгу на сторінці «Закон №4526». «Офіційною мовою вільного міста Леобурга є російська. Підданці зобов’язані використовувати російську мову в усіх без винятку публічних місцях та установах». Джекі зловтішно посміхнулася. Давид попереджав, що російську мову Оздемір любить значно менше за російські гроші.
— Я думал... на наши-ий неболшой встреч... м-м...— Оздемір роздратовано стиснув щелепи і провадив німецькою: — Облиш ці формальності, адже наші родини мають такі дружні стосунки, нащо все це?
Настрій отця-фундатора значно погіршився, він склав руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Рукава оголили зап’ястки, і Джекі помітила два широкі шкіряні браслети. Такі самі, як у Лейли.
— Тяжко без завченої промови, еге ж? — посміхнулася Джекі.— А в Петербурзі ви теж через тлумача розмовляли?
— Я не розумію, про що ти,— відрізав турок.— Повернімося до суті. Ви маєте вимоги до Верховної Ради. Але перш, ніж ви почнете, я зазначу, що погодився вислухати тебе, люба Агнесо, лише віддаючи данину пам’яті твоєму батькові й на знак поваги до вашої родини. Втім, будь-які рішення Рада ухвалюватиме тільки після розмови з Теодором Яблонським, твоїм офіційним опікуном.
— Ні, ви говоритимете зі мною, пане Оздеміре,— відповіла Джекі.— Два тижні тому мені виповнилося двадцять два роки. Схоже, ви забули надіслати вітальну листівку.
— Вітаю з повноліттям, люба, але закони Леобурга, про які ти так дбаєш, регламентують процедуру передачі місця в Раді. Тож нам доведеться чекати на Теодора. До того ж розмова з гарненькою жінкою про політику — моветон,— турок криво посміхнувся й обернувся до професора Кубрика.— Професоре, ви, ймовірно, краще знаєте закони, ніж моя юна колега, і тому вас відпровадили її супроводжувати?
Професор здригнувся, завиток на кінці його цапиної борідки сіпнувся.
— Я прийшов сюди як представник академічної громадськості, пане Оздеміре.
— І чого ж вимагає вельмишановна академічна громадськість?
Оздемір явно збирався відрізати Джекі від розмови. Дівчина нахилилася наперед.
— Академічна громадськість, так само як і громадяни з Робітничого, Аристократичного і Творчого районів, вимагає одного: відставки Верховної Ради і скасування спадкового права на владу.
Джекі стиснула губи і зустрілася поглядом з Оздеміром.
— Боже милосердний,— Варга злякано витріщив жаб’ячі очі й нервово кашлянув.
— До вчорашньої ночі ми ще могли обговорювати щось із вами, але погром у Творчому районі все перекреслив,— промовила Джекі.— І вам, пане Варга, краще було згадувати про Бога, коли ви палили будинки невинних людей.
— Але даруй, Агнесо, пожежа — це справа рук вигнанців,— Оздемір закотив очі.— Я вранці отримав детальний звіт від пана Бридж-Паркера. Поліція дізналася, що в майстерні одного з художників, вигнанця, який повернувся з нашої ласки до міста, міститься незаконний склад вибухонебезпечних речовин. Коли правоохоронці — наші з вами захисники, до речі! — прийшли на місце, він сам підпалив свій будинок, щоб приховати злочин. Так загорілися сусідні будівлі. Тобі слід менше довіряти своїм новим союзникам, вони готові вигадати будь-яку казочку, аби лише очорнити владу. Навіщо це тобі?
Оздемір брехав. Джекі відчувала це всім нутром, але сумнів, цей маленький хробачок, уже почав гризти її душу. Вона не довіряла і вигнанцям. Ні Давидові, ні, тим паче, Лейлі. Їм не довіряли ні Данило, ні Тео. Агнесу ув’язнили й мало не стратили, сотні людей постраждали через систему, яку дбайливо вибудували отці-фундатори, але Джекі геть не розуміла, навіщо Раді здійснювати цей страшний і безглуздий злочин у Творчому районі, де не було ані табору протесту, ані бункера вигнанців.
— На цьому ваші вимоги вичерпуються? — глузливо поцікавився Оздемір, спостерігаючи за ефектом, що спричинили його слова.
— Звісно, ні,— професор Кубрик дістав з кишені жилета пенсне, почепив на ніс і розгорнув папірець, який м’яв у руках від початку зустрічі.— Громадяни...
— Підданці.
— Громадяни вільного міста Леобурга,— підкреслено вимовив професор і обвів «отців» поглядом поверх окулярів, як аудиторію в університеті,— вимагають скасування спадкового права на владу, створення рад районів, проведення чесних загальноміських виборів, скасування дискримінаційних законів для громадян Робітничого району, повної заборони «блискавичного правосуддя», скасування закону про остракізм...
— Так-так, стривайте,— Оздемір підніс долоню.— Наскільки я розумію, ви прагнете поліпшити життя в місті. Я беззаперечно схвалюю це прагнення і, як очільник Верховної Ради, запевняю вас, що всіляко цьому сприятиму. Тому в мене зустрічна пропозиція для вас, шановне панство: Агнеса Яблонська вже цього тижня пройде процедуру вступу на посаду і ми разом, поетапно, почнемо впроваджувати ці вимоги в життя. Я дуже радий, друзі, що ви прийшли до Ради. Ми знову зробимо Леобург величним!
— Ви більше не можете керувати містом,— відрізала Джекі.— Люди цього не зрозуміють.
— А ви спробуйте пояснити їм, панно Яблонська,— Оздемір довірливо нахилився до неї і посміхнувся.— Вони отримають те, чого прагнуть, і для цього зовсім не обов’язково влаштовувати бунт.
На площі біля Ратуші раптом пролунали крики.
Лейла прямувала до Ратуші з колоною протестувальників. Її не полишало незбагненне відчуття небезпеки, але не від того, що з балконів і дахів на їхню ходу мовчазно дивилися «акули». Сонце, що де-не-де прозирало крізь сталево-сірі хмари, виблискувало на начищених цівках їхніх пневмогвинтівок. Та Лейлу турбувало щось інше, і вона силкувалася роздивитись у натовпі людину, яка привернула її увагу на Михайлівській.
Вигнанець, студент... студент, робітник, винахідник... ще винахідник, хтось із Творчого. Та ні, не те. Лейла працювала ліктями і просувалася до голови колони. Зненацька щось червоне знову майнуло попереду. Дівчина здригнулася. Інстинкти гнали її вперед. Вона розштовхувала людей, не звертаючи уваги на багатомовну лайку, що супроводжувала її шлях. Сірий капелюх з короткими крисами, круглі окуляри, як у водія паромобіля, але з чорними скельцями; шия замотана яскравим червоним шарфом. Чоловік знову виринув серед натовпу. Вуса! Він мав пишні чорні вуса!
Колона зупинилася на Gerechtigkeitgasse, вулиці Справедливості. Будинки тут були розташовані так близько один до одного, що між ними потрапляло зовсім мало світла. Будівля Ратуші вже бовваніла в світлому ореолі площі Олекси Чорного. Люди зупинилися перед кордоном поліції. Лейла зробила останній ривок. Незнайомець у червоному шарфі з’явився ліворуч. Вона спробувала наздогнати його, але наступила на ноги одразу двом людям, і здоровило з Робітничого району, вилаявшись, відштовхнув її.
Вигнанка обвела поглядом натовп, балкони, ґанки будинків. Загубила! Чоловік зник!
— От лайно!
Хтось із колони вигукнув:
— Дайте дорогу!
— Дайте дорогу!
Незабаром багатоголосся повторювало тільки одне:
— До-ро-гу! До-ро-гу!
Поліціянти один по одному натягали круглі шоломи. Кундшафтери, що розслаблено порозсідалися на балконах і ґанках, глузливо посміхалися до натовпу.
— Агов!
Лейла обернулася. На її плече лягла важка долоня Мака.
— Щось я тебе загубив,— вигукнув він їй на вухо.— А ти тут, з моїми хлопцями!
— Маку, виводь усіх звідси. Негайно!
60
Дякую, дядьку Юміте, з мене досить одного твого «блискавичного» суду. І шануймо закони міста, в якому ми мешкаємо. Ваші закони