За кілька хвилин Лейла змогла сісти. Всередині все палало, суглоби крутило, в голові паморочилося, однак вона все-таки могла рухатися. Дівчина перевернулася і, спираючись на стіну, звелася на ноги. Зробила кілька кроків — так, іти може. Але куди? І як?.. Вигнанка, що опинилася по той бік барикад, далеко не зайде. Вона розгублено озирнулася. Потрібно щось... Біля її ніг валявся поліційний шолом. Її погляд упав на труп поліціянта.
— Вибач, друже. Тобі вже не зимно,— вона присіла поруч і, тамуючи біль у руці, почала стягувати з нього однострій.
— Зупини тут.
Данило кинув на Тео короткий погляд і припаркувався. Вони перебували зовсім поруч з площею Чорного, бій чувся виразніше, а обриси будинків здавалися знайомими. Федя з полегшенням зітхнув, полишаючи викрадену машину.
— Що нам тут треба? — запитав Данило.
— Це Інженерний провулок. Над нами — станція монорельсу «Площа Олекси Чорного»,— пояснив його «брат».— Між цією станцією і наступною — «Михайлівська площа» — проходить тунель між будинками. Далі монорельс рухається на відкритому просторі. Можемо спробувати пройти тунелем до Михайлівської площі, оминувши всі кордони поліції та барикади.
— А раптом там поліція всередині? — Федя почухав потилицю.
— Наскільки я пам’ятаю, в тунелі урядові сили не дислокувалися. Його просто законсервували.
— Інших ідей усе одно нема, спробуємо,— погодився Данило.
Вони роззирнулися: поліції поблизу не було, певно, всі зосередилися на охороні Ратуші. Тео швидко вибіг залізними сходами і смикнув ґратчасті двері, що перепиняли вхід на платформу. На них висів масивний замок.
— Треба щось гостре й тонке,— резюмував Тео.— Спробую відімкнути.
— О, невже наш крутий ковбой не може просто відстрелити замок? — злорадно посміхнувся Федя.— Ти ж «до біса гарний стрілець».
Тео кинув красномовний погляд на Данила. Той зітхнув.
— Коли куля зрикошетить тобі в причандали, постраждаю я сам, інакше неодмінно спробував би.
Федя хотів щось відповісти, але зніяковіло замовк. Попорпався в кишенях і витягнув поцуплену в Едвардовій кімнаті шпильку для шийної хустки.
— Не впевнений, що це допоможе...
— Хоч якась із тебе користь.
Тео заходився колупати замок. Почулося клацання, і Яблонський, задоволено гмикнувши, відчинив двері. Трійця вилізла на платформу і притьмом кинулася до тунелю.
Пересуватися доводилося практично в цілковитій темряві. Наскільки Данило пам’ятав зі своєї подорожі в повітряному метро, відстань між двома центральними майданами Леобурга була відносно невелика. Судячи зі звуків, що долітали з-за меж тунелю, вони саме переходили лінію зіткнення. Простір сповнився ядучим димом — поруч щось горіло.
Тео відстав від Данила на кілька кроків і звернувся до Феді:
— Слухай, а що то за панночка... чорнявка... Вона постійно з’являється в мене в голові. Ти аж надто часто про неї думаєш. Хто вона?
— Яка ще в біса панночка? — огризнувся Федя.
— З косою, вдягнена у... чоловічий одяг,— провадив Тео.— О... Вона вигнанка?!
Данило обернувся. Знайшли час для світських розмов! Федя гучно зітхнув.
— Ну, панночка — і панночка, тобі що до того?
— Нічого,— буркнув Тео.
Попереду замерехтіло світло, тунель закінчувався. Вони опинилися на платформі й підійшли до обмежувальних ґрат. Тео мав рацію: вони успішно перетнули лінію зіткнення й опинилися над одним з провулків поблизу Михайлівської площі. Звідси було добре видно східну барикаду. Перший ряд уже палав, поліція підійшла до нього впритул і тримала позиції, ховаючись за масивними броньованими щитами — це були вже не ті бляшанки, з якими поліціянти ходили ще вдень. Позаду шикувався загін «акул», але, судячи з усього, наказу атакувати вони поки що не мали. Як здалося Данилові, деякі поліціянти взагалі поводилися доволі дивно, ніби розгублено: одні відходили, інші підходили, за спинами першого, загороджувального ряду лунала добірна лайка. Згори загуркотів мотор, темряву розкраяв білий промінь прожектора, і наступної миті з черева дирижабля на охоплену вогнем барикаду впала біла сипуча маса. Вогонь збився і за кілька секунд згаснув. «Акули» перегрупувалися, щоб атакувати, але...
— Rauch! Rauch![69]
Данило не одразу зрозумів, хто кричить. Роздивитися йому не вдалося.
Все навколо почорніло. Хлопець не йняв віри очам: він не міг розгледіти навіть власну витягнуту руку. Чорна фарба буквально затягувала все навколо, в’їдалася в ніздрі, проникала в очі, в горло.
— Холера, це «хмара Марії»! — захрипів Тео, скинув піджак і затулив ним носа.— Не вдихайте!
Але було запізно. Данило закашлявся, ноги підкосилися. Тео схопив його за комір і не дозволив упасти. Далі все відбувалося мов у тумані: ось замкнені двері відчиняються, ось його ноги тягнуть по сходах, ось він опиняється на землі... Чорнота не розсіюється. Вона стоїть у повітрі щільним запиналом, і вони продираються крізь неї, ніби досі перебувають у тунелі без світла. Над Данилом виринають якісь обличчя, хтось кричить і лається французькою, його кладуть на ноші й кудись несуть. Данило кілька разів кліпнув очима й остаточно пірнув у темряву.
Тео задумливо стояв посеред Михайлівської площі. Двоє вигнанців забрали його «брата» і потягли до шпиталю в соборі, а його двійник пішов шукати їхнього ватажка. Яблонський не збирався чекати на них. Йому потрібен був час, щоб роздивитися.
Від майдану поліціянтів відділяла щільна чорна пелена. «Хмара Марії» — отруйна маскувальна завіса, що була схожа на розпорошений дрібний вугільний пил, годинами трималася в повітрі. Колись її створили в Леобурзі на одному з міських проектів для армії Британської Імперії. Ймовірно, вигнанці знайшли й розікрали склад цієї речовини десь у Робітничому районі.
Яблонський видерся на одну з барикад. Попереду, на межі чорної хмари, палали купи непотребу. Атмосфера на оточеній поліцією площі вразила його. На крайніх барикадах чергували студенти з Академічного району й бідно вдягнені роботяги. Обличчя були геть чорні від гару, але зосереджені та злі. Тут не було страху. Робітники в газозахисних масках входили просто в отруйну хмару і жбурляли у вогонь загородження новий мотлох і пляшки з запалювальною сумішшю. Студенти, бавлячись, вихоплювали один в одного з рук каміння і кидали в темряву між будинками, туди, де шикувалися загони поліції та кундшафтери. Набридливо брязкало залізо об залізо — кілька молодиків, ще геть діти, молотило палицями по відібраних у поліціянтів щитах. Час до часу над площею пропливав поліційний дирижабль, і його прожектор вихоплював з темряви величні обриси собору. Леобуржці жбурляли в дирижабль каміння і запальні пляшки невеликою катапультою на даху.
Тео мучило дивне відчуття: все, що він пам’ятав про вигнанців з власного минулого і знав зі спогадів Феді,— і промови Давида, і чари тієї гарненької вигнанки, і навіть слова його несправжнього брата, якого вигнанці безсоромно використовували у своїх інтересах,— усе здавалося йому фальшивим. Яблонський ні на йоту не змінив своєї думки про них — вигнанці прагнули лише помсти, а не справедливості. Це порожнє і охоплене вогнем місто було їм потрібніше за міфічний авангардний Леобург з рівними правами і рівними можливостями, яким його задумував Август Яблонський. І десь у глибині душі Тео визнавав їхнє право на помсту, але все-таки тримав близенько кількадесят набоїв, якщо вигнанці наважаться переступити межу. По-справжньому небезпечних людей у їхньому штабі небагато — і він швидко з ними впорається. Але тут, на цьому маленькому краєчку леобурзької землі, яку стискають вогняні стіни, коїлося щось таке, чого він поки не міг усвідомити. Вигнанці були присутні на барикадах, вони підносили каміння, чергували на спостережних майданчиках собору, але жодним чином не керували тим, що тут відбувалося. Тео почувався химерно: ніби і він сам, і вигнанці, і студентки Академії витончених мистецтв з вимащеними сажею обличчями, і ця бруківка, і навіть усюдисущий дим були частиною чогось великого і незворотного, чогось нового і величного. Яблонський був готовий до війни і навіть чекав на її початок з особливим нетерпінням, але ніколи раніше не відчував так виразно, що війна неминуча, бо ці люди більше не поступляться своєю свободою. Леобург, наче лев, став на останній бій, і в лапах його замість коліщатка і колби з’явилися щит і меч. І там, за непроникною чорною завісою «хмари Марії», вже оберталися в темряві невидимі жорна історії.