— Може так статися, що Бобриков бреше, а Оздемір не виїжджав до Петербурга? Було б непогано захопити його в полон,— сказав Федя.
— І ти очолиш загін, який піде на захоплення,— посміхнувся Тео.
— А ти...
Стіни собору здригнулися від вибуху. Надворі щось несамовито загуркотіло. На хори влетів незнайомий молодий вигнанець.
— Поліція пішла в контрнаступ!
Джекі сиділа біля пораненого, коли це почалося. Вона до пуття не зрозуміла, що сталося,— заграва за вітражними вікнами пояскравішала, на площі щось гримнуло, і всередину собору ринули люди. Здавалося, всі водночас збожеволіли й от-от затопчуть її та поранених. Джекі схопилася на ноги. До неї підбіг лікар Шварц.
— Що трапилося?!
— Поліція на Михайлівській площі!
Джекі кинулася до дверей, але він схопив її за руку.
— Ні! Вони вас схоплять, ховайтеся! За сповідальнею Райнгарда є таємна кімната!
Лікар тицьнув їй залізного ключа з різьбленою ручкою.
Серце калатало, в роті жахливо пересохло, Джекі тремтячими руками встромила ключ у замкову шпарину й опинилася в кімнатці просто під сповідальнею. Вочевидь, це була персональна молитовня дружини Райнгарда. Крізь заґратоване вікно знадвору пробивалося світло. Джекі метнулася до вікна. На тому боці майдану чувся лемент, вибухи, гуркотів метал. За мить повз вікно промчав юнак — він біг до західної барикади щодуху, аж раптом якось незграбно спіткнувся й упав. Джекі скрикнула і притулилася до холодної шибки, намагаючись роздивитися. Хлопець нерухомо лежав на бруківці. Такий юний. На вигляд — не більше вісімнадцятьох. Розірваний на плечі піджак з емблемою Леобурга, жовті черевики. Студент Класичного університету.
— Живий?..— уголос прошепотіла Джекі.— Ну ж бо, поворухнися... ну, будь ласка!
По щоках покотилися сльози. Пройшла хвилина, дві. До хлопця ніхто і не думав підходити. Люди гасали повз, кидали каміння, волали, стріляли. Джекі рішуче витерла очі й побігла до дверей.
Тео вибіг на третій ярус галереї і припав біля вікна. На склі виднілися сліди від куль. Поруч, важко сапаючи, притулився до стіни літній леобуржець. По чолу повзли краплини поту, руки судомно стискали гвинтівку. Старенька, потерта... саме таку батько подарував Тео на п’ятнадцятиріччя. Дивно, хтось ще прилаштував до неї оптичний приціл!
— Віддай мені.
Старий здригнувся, але не став сперечатися.
— Старі часи повертаються,— пробурмотів він.— Я знав, що з нами гратися... не будуть... Повстаєш проти влади — отримуєш кулю... Так завжди було.
Тео не відповів й обережно посунувся, поки не побачив більшу частину Михайлівської площі.
Дія димової завіси скінчилася. Поліція знесла східну барикаду — найменш укріплену частину периметра. У пролам ринув натовп кундшафтерів, озброєних залізними палицями. Звичайні поліціянти, ховаючись за щитами, займали залишені захисниками табору позиції. У вікнах протилежних будівель засіли поліційні стрільці. Один, два... Тео примружився. Ще один на даху. Двоє за барикадою. В глибині Хімічного провулка виблискували шоломи найнебезпечніших вояків Оздеміра. Вони вишикувалися в наступальний порядок і рушили в бік площі.
Озброєні захисники табору, здебільшого вигнанці, засіли на хорах і на верхньому оглядовому майданчику. Кількадесят ховалося за внутрішніми барикадами майже біля собору. Вони кидали в поліціянтів каміння і пляшки з паромобільним паливом. Позаду одного з хлопців лежав пакет з «хмарою Марії». Певно, вони застосують його в разі відступу.
Тео тріпнув головою. Усе кепсько.
Скло дзенькнуло, куля пролетіла повз і відбила шматок вапна з протилежної стіни. Яблонський ледве встиг ухилитися.
Хто стріляє?..
Тео визирнув у вікно. На щастя, поліція мала звичайні гвинтівки, а не новітні пневматичні, тож над одним зі стрільців на барикаді ще не розвіявся дим від пороху.
— Ось ти де...— повільно вимовив Тео.
Яблонський перебіг до іншого, вужчого вікна, повільно прочинив стулку, притулив кольбу до плеча і припав до дбайливо начищеного мідного прицілу.
Силуети на задимленій площі одразу стали ближчими, наче фігурки на шахівниці. Поліціянт підвівся, видивляючись щось попереду. От і попався, кретине. Тео звів курок і поклав палець на спусковий гачок.
Раптово противник скотився з барикади і майже зник за купою мотлоху.
— О cholera![71]
Тео глипнув у той бік, куди дивився стрілець. Групу протестувальників праворуч від собору затиснули між двох барикад — зовнішньою та внутрішньою. До них прямував загін «акул». Поліціянти підійшли впритул, коли барикада спалахнула, і на вершечку купи непотребу з’явилася людина. Це був якийсь парубок, Тео не знав його. Він вигукував до поліції та випростався перед ними на повен зріст. Вогонь підбирався до нього, і ядучий чорний дим овіював його постать. Хлопець шарпнув сорочку на грудях і продовжував щось волати. Тео покрутив приціл.
— Ми вільні!
Крик було чути навіть крізь гамір бою. Його могли вбити десять, сто разів у цю мить. Але ніхто не наважився стріляти. Тео поглянув на те місце, куди сховався його противник. Поліціянт не стріляв. Він не стріляв, хоча перебував за кілька метрів від хлопця.
— Ми вільні!
Силует у чорному однострої неоковирно визирнув з-за купи непотребу й одразу опинився на мушці.
Тео бачив, як поліціянт стискає гвинтівку, як здіймає її на плече. Ще мить, лише коротка мить. Життя і смерть. Світло і темрява. Хто швидший?..
Яблонський ніколи не хибить.
— Ми все одно вільні!
Поліціянт прибрав приклад з плеча. Рука з гвинтівкою безсило повиснула.
Товариші стягли несамовитого хлопця з барикади. З боку собору до них побігли протестувальники.
Тео видихнув і відхилився від прицілу. Все змішалося.
— Обере-е-е-ежно-о-о!
Федя рвучко обернувся. Просто на нього з пелехів пари з риком насувалася гігантська махина. Він ледве встиг ухилитися, як ківш урізався в самісіньку гущавину кундшафтерів, які наступали на захисників табору. Почулися придушені крики, виск, стогони, під масивними колесами щось вибухало. Люди порснули з-під залізного монстра врозтіч. А ківш уже трощив барикаду. Поліція відкрила вогонь. Бородань за кермом у перекошеному льотному шоломі навіжено смикав важелі й сипав прокльонами. Бульдозер важко розвернувся, кулі зрешетили скло кабіни. Водій захитався й уперся головою у важелі. Мотор гримкотів, але машина втратила керування. Дверцята кабіни відчинилися просто навпроти Феді.
— Сідай!
Феді здалося, що команда лунає у нього в голові. Але це був не Тео. Хтось гукав до нього з-за барикади.
— Сідай!
У пролам посипали «акули». Їхні кийки спалахували електричними розрядами. Федя кинувся до бульдозера, відсунув мертвого водія й скочив у кабіну. На щастя, паровий двигун досі працював.
— Господи Боже мій,— засичав Федя, смикаючи важелі трансмісії.— Та їдь уже, курво... ну!
Ледве розібравши німецькі написи на циферблатах, він щосили вдавив регулятор тиску. Двигун натужно заревів, бульдозер рушив з місця. Федя смикнув руків’я і здійняв ківш, аби захиститися від куль. Бульдозер бадьоро поповз уперед, руйнуючи все на своєму шляху.
Поліція загальмувала, загін почав перегруповуватися. Федя пустив машину просто на них і сховався під панель керування. По кабіні люто замолотили кулі. Ківш урізався в барикаду, машину струснуло. Цієї миті по кабіні щось гепнуло. Заскреготало залізо. Федя глипнув угору. З проламу в стелі на нього дивилися опуклі лінзи шолома.
— От дідько...
Кийок, що виблискував синіми іскрами, ковзнув усередину. Федя дивом ухилився і вихопив револьвер. Руки тремтіли, тіло не слухалося. Він підбив курок і спрямував цівку на противника.
Гримнув постріл. «Шоломоголовий» зник з проламу, але щось знову бахнуло по кабіні. Федя побачив Давида. З цівки його револьвера курився димок.