— Я допоможу тобі.
Вона кинула на Тео швидкий, майже переляканий погляд.
— Ліпше не заважай мені,— вона пішла до люка й обернулася через плече.— Або я вб’ю і тебе.
— Знаєш, де зараз ті, хто мені погрожував? — кинув Тео.
— Де?
— В землі.
Лейла зміряла його зневажливим поглядом, але нічого не відповіла і вийшла в коридор.
Джекі тримала гарну пляшку з фіолетового скла з гвинтовою накривкою. Вона поскаржилася лікареві Шварцу на безсоння, і той прописав якусь підозрілу настоянку. Певно, в складі був опій. Чим ще в цьому світі можуть лікувати, якщо лікарі навіть не розуміють, нащо вона миє руки перед кожною перев’язкою і після неї? Можливо, від одного ковтка нічого з нею не трапиться, але перед очима все одно стояв Крук — байкер з їхньої тусовки, а точніше, те, на що він перетворювався під кайфом. Барс ще посміювався з неї, коли вона відмовлялася дунути на привалі. Джекі відставила пляшку і вляглася на жорстке ліжко. Краще рахувати овець.
Джекі пролежала години зо дві. У лігві вигнанців було тихо, наче в склепі. Де всі? Щось трапилося? Напад? Дівчина підхопилася з ліжка, в голові запаморочилося. Джекі розгладила спідницю, натягла перуку і вийшла до коридору. Люк на кухні був прочинений, у коридор виливалася смужка жовтуватого світла. Джекі зазирнула туди.
За столом сиділа японка. Данило щось казав про її зниклого батька, але вони жодного разу не зустрічалися. Нею опікувалася Лейла, яка з якогось дива знала японську і незрозуміло чому погодилася няньчитися з підлітком. Дівчинка здригнулася, її жорстке чорне волосся колихнулося, коли вона обернулася до входу.
— Теж не спиш? — запитала Джекі німецькою.
— Ich rerne... Deutsch.
— Ich lerne Deutsch[73],— виправила Джекі, роздивляючись малюнки на столі перед дівчинкою. Тут були замальовки з площі — обриси собору, намети, Давид, Мак, навіть вона сама! На малюнку Казумі Джекі вийшла аж надто епічною — брови суворо зведені, вуста стиснуті, в кулаці гучномовець. У самому кутку хтось кострубато написав німецькою «Леобург — це я». Джекі відчула, як до щік хлинула кров. Вона погано пам’ятала, що промовляла зі сцени, це виходило ніби саме по собі, як потік свідомості. Та, схоже, їй вдалося «народити» гасло для цього міста.
Але найчастіше на малюнках зустрічалася Лейла: усміхнена, зла, серйозна, сумна, з розплетеним волоссям, з косою, впівоберта, навіть з мечем у руці. Вона ніби була її особистою супергероїнею, цілий стос аркушів з її зображенням лежав окремо, і Казумі, малюючи вигнанку по кілька разів на день, наче створювала комікс, присвячений лише їй.
Тут були й інші картинки — яблуко, куля, пневмогвинтівка, армія, солдат, обриси Леобурга, підписані німецькою райони і поруч — стовпчики ієрогліфів. Казумі наче займалася з репетитором, але у кого на це буде зараз час?
— Це ти намалювала? А хто підписав?
— Лейла,— дівчинка запнулася, намагаючись вимовити звук «а». Двічі. Пощастило ж їй з ім’ям наставниці!
Казумі здригнулася й подивилася на зап’ясток. Джекі вперше в цьому світі побачила наручний годинник — з масивним мідним корпусом на широкому шкіряному ремінці й гарним, розписаним сузір’ями циферблатом, крізь отвори якого було видно рух мініатюрних коліщаток. З корпусу годинника висунулося вісім маленьких лапок, і пристрій на мить став схожий на павука. Лапки затарабанили по зап’ястку Казумі. Різьблені стрілки показували четверту ранку. Джекі всміхнулася.
— Це будильник?
Дівчинка знизала плечима, не зрозумівши питання, а тоді зняла годинник і простягнула його Джекі.
— О ні, дякую,— Джекі з усмішкою похитала головою. Японка вимовила щось своєю мовою і збентежено всміхнулася.
— Це не подарунок,— почувся ззаду голос.
Джекі обернулася. В коридорі, схрестивши руки на грудях, стояла Лейла. Вигнанка пригнулася й увійшла до кімнати. Її погляд був ліниво-зневажливий.
— У «тутешній» Японії є якась традиція,— пояснила вигнанка російською.— Казумі хоче, щоб ти сама обрала того, хто заслуговує на цей подарунок. Вона сказала: «Подаруй тому, хто живе у тебе в серці». Якось так.
Джекі ще раз глипнула на годинник. Незважаючи на тутешню дивну моду, шкіряний ремінець видавався занадто широким і грубим для тонкої руки підлітка. Схоже, це був чоловічий годинник. Можливо, це все, що лишилося в неї від зниклого батька.
— Я не можу його взяти.
— Бери, інакше образиться,— позіхнула Лейла.
Величезні чорні очі Казумі дивилися на неї з таким хвилюванням, що Джекі мимоволі простягнула їй руку. Дівчинка застебнула ремінець у неї на зап’ястку.
Джекі знову подивилася на малюнки.
— А це що?
Казумі простежила за її поглядом. На найбільшому аркуші було зображене коло з трьох тварин: леопард вгризався в горло розлюченому ведмедю, той замахувався пазуристою лапою на орла, від якого врізнобіч розліталося пір’я. Дзьоб орла роздирав живіт ведмедя, а золотистий леопард стояв задніми лапами на хвості орла, готовий вчепитися в нього, тільки-но той покінчить з ведмедем. Джекі вже бачила цих звірів на мапі в особняку Яблонських.
— Das ist... ist...
— Війна,— закінчила за дівчинку Лейла.— Всі гризуть усіх, а ми намагаємося вижити. А тепер хутко в ліжечко, сніданок за дві години!
Джекі всміхнулася Казумі й вийшла з кухні. В темряві хтось мало не збив її з ніг. Серце Джекі гупнуло і впало, перш ніж вона встигла збагнути, що зіткнулася з Данилом.
— Нарешті! — засичала вона.— Ти де дівся?!
— Я... так тут...
— Ходімо,— Джекі схопила його за руку й потягла до своєї кімнати.— Розповім тобі державну таємницю.
— Комітет революційних сил Австро-Боснії? — перепитав Данило.
— Уяви. Коли я застукала його з якимось радіо чи то шифрувальною машинкою на даху, думала, він мене звідти скине. А тепер — хоч до рани прикладай,— гірко зітхнула Джекі. Дівчина була дуже стомлена і бліда, й Данило мимоволі її пожалів. Чи витримає Джекі те, на що підписалася?
— І ти погодилася?
— Я що — схожа на Вінстона Черчилля? — роздратовано пирхнула Джекі.— Як мені погодитися, якщо я ні в зуб ногою в цій вашій геополітиці!
Її світло-зелені очі гнівно спалахнули, Данило посміхнувся. Вона досі була тією зеленоголовою Джекі з будинку в Романівці, незважаючи на старомодне вбрання і фальшиве довге волосся.
— Я теж маю для тебе державну таємницю,— Данило схрестив руки на грудях.— До мене приходив Бобриков. Каже, у Вінниці зберуться представники всіх дрібних навколишніх держав і нам треба бути там, хоч умри.
— Може, це якась пастка?
Данило знизав плечима.
— А ще він цікавився, чи не виходив з нами на зв’язок Комітет революційних сил Австро-Боснії.
Очі дівчини розширилися, вона розтулила рота від подиву.
— Він радив не ігнорувати їх.
— Точно лажа якась,— пробурмотіла Джекі.— Чуйка в мене, що вскочимо в халепу. Як же ж мені лячно, а-а-а! Я ж нічогісінько в цьому не тямлю!
— Вам доведеться все з’ясувати, панно Яблонська,— серйозним тоном мовив Данило.— Бо Давид чекає на нас біля Австрійських воріт. Ми їдемо до столиці Українського Королівства, славного міста Вінниці.
Розділ 8
Союз без союзу
У штабній панувала важка, липка тиша. Лейла обвела присутніх суворим поглядом. Кілька пар очей дивилося на неї з явною недовірою, Мак — зі співчуттям, Федя — з напруженим очікуванням, а Яблонський, що розвалився в поточеному міллю кріслі,— з неприхованим глумом. Наче вона сама просила Давида залишати її за командира!
— Ви чудово розумієте,— почала Лейла, намагаючись не видати свого хвилювання.— Ситуація вкрай кепська. Тож не гаятимемо часу. Маку, всі сили маємо кинути на оборону, треба...
— З якого це біса ми маємо тобі підкорятися? Чому ніхто не поцікавився нашою думкою?! — випалив Матей Тодоров.