Лейлу взяла злість. Та хто він у дідька такий? На це зібрання запросили ще кількох вигнанців, аби вони теж знали, що відбувається, але ніхто не надавав їм права голосу!
— Підведися.
— Що?
— Підведися, коли розмовляєш з командиркою! — гаркнула вона.— Свою безцінну думку висловлюватимеш на виборах! А тут і зараз ти маєш підкорятися моїм наказам. Так вирішив Давид.
Хлопець, певно, не очікував випаду і здивовано закліпав.
— Нагадати, що було б з нами, якби не він?! — в Лейли затремтіли руки, вона стиснула кулаки.— Не треба? То стуліть пельки і робіть, що кажуть!
Лейла глипнула на Тео. Тепер він дивився на неї з розчуленою усмішкою, немов на грайливе кошеня, ледь стримуючись, щоб не розреготатися. Клятий ковбой, як же він бісить!
— Чого витріщився?
— Nigdy nie przestanę ciebiepodziwiac[74],— глузливо вимовив він.
— Моя твоя не понимать[75],— роздратовано процідила Лейла.— Маку!
Рудий вигнанець охоче підвівся з краєчку столу, на якому сидів.
— Надішліть один з дирижаблів на розвідку. Нехай доповідають, що відбувається навколо міста. Новобранців відсилайте на поле на південь від Академічного району, одразу за межею міста. Ще слід подумати, як захистити Ратушу. Федю...— вона зробила паузу.— Я доручаю тобі правий фланг оборони. Організуй...
— Що-о?!
Лейла зустрілася поглядом з Тео. Він ошелешено посміхався, але в темно-карих очах зблиснув небезпечний гнівний вогник. Він підвівся і рушив до столу.
— Е-е, ні, зачекай...— нашорошився Федя.— Я...
— Ти доручаєш йому фланг оборони?! — Тео зіперся на стіл і навис над нею.
— Так,— Лейла підвелася йому назустріч.— Без нього ми не відбили б перший штурм. Він кмітливий, він упорається. Вибір маємо невеликий — усі професіонали чкурнули разом з Оздеміром. А тобі я доручаю новобранців. Вони мають навчитися стріляти.
— О ні. Командуй вигнанцями, мила моя, і своїми коханцями,— з презирством кинув Яблонський.— Я маю важливіші справи.
Лейла спалахнула, дихання збилося. Рука потягнулася до кинджала.
— Яблонський, я даю тобі секунду, щоб виб...
— І не мрій!
— Припиніть! — утрутився Федя.
— Стули пельку, попихачу вигнанський!
— Яблонський, та я тебе...
Лейла й незчулася, як у її долоні опинився ніж. Тієї ж миті щось торохнуло та спалахнуло, кімнату затягнуло хмарою порохового диму.
Лейлу наче облили окропом: неможливо вдихнути, неможливо поворухнутися. Ніж у долоні ніби розжарився. У штабній зависла мертва тиша. Лейла повільно обернулася й побачила дірку в стіні просто над своєю головою.
— Ніколи, чуєш? Ніколи не намагайся мені погрожувати,— прокарбував кожне слово Тео.— Я швидший за тебе.
Лейла обернулася й не зводила з нього очей, наче загіпнотизована. Яблонський більше не посміхався. Його щелепи були міцно зціплені, а очі палахкотіли люттю і гострим, нестерпним презирством. Лейла могла б закластися, що він застрелив би її без жодного сумніву, якби не вважав, що вона таки корисна в їхній спільній справі.
Тео пхнув револьвер до кобури, буцнув ногою люк і вийшов з кімнати.
Вигнанці й досі дивилися на Лейлу круглими очима.
Вона злякалася. Так, хай йому чорт, їй стало моторошно. А найголовніше — всі це помітили.
Клятий Яблонський її знищив. Він остаточно сплюндрував її хисткий авторитет. Про цей випадок згадуватимуть щоразу, коли вона віддаватиме наказ. Авжеж, хіба може осоружна вигнанка керувати гоноровим аристократом? Хіба може довіряти його двійникові більше, ніж тому, хто влучає горобцю в око зі ста метрів і ловить руками змій?
Клятий байстрюк. Бісів кретин. Довбаний...
— Усі вільні.
Лейлині нутрощі ніби зв’язалися в тугий вузол, вона втягнула повітря.
— Лейло, я поговорю з ним,— тихо мовив Мак.
— Вільні! — вигукнула вона.
Матей засміявся, вигнанці почали розходитися. Федя на кілька секунд затримався біля неї, та Лейла не звела на нього погляд, і хлопець пішов. Вигнанка в знемозі опустилася на стілець і вперлася чолом у зігнуті руки. Її переповнювало до болю знайоме почуття — гнів, для якого не було виходу. Вона проґавила Оздеміра, вона не може помститися Яблонському, бо він їм потрібен. Це почуття було таке потужне, що затьмарило страх. Як давно вона не відчувала подібного в цьому світі! Тут усе здавалося геть несправжнім, наче декорації в театрі. Відколи вони з Давидом повернулися з заслання, Лейла почувалася надзвичайно, надприродно невразливою. У цьому світі вона могла все. Вижила в Оздеміровому льосі, не замерзла на смерть у клятих сибірських снігах, уціліла на вулиці Справедливості, відбулася синцями, впавши з даху! Й от тепер...
Яблонський витягнув на поверхню те, що вона сховала дуже, дуже глибоко, і Лейла не могла цього пробачити. Вперше побачивши Фединого двійника, вона одразу вирішила триматися від нього подалі. В Яблонському було щось небезпечне — і справа навіть не в тому, що він повсякчас хизувався револьвером. А в тому, що він без вагань вистрелив у неї. Він кинув виклик її невразливості. Він єдиний не здавався їй декорацією.
Лейла ще раз згадала його важкий, сповнений ненависті погляд.
Її знову замлоїло, але цього разу не з безсилої люті.
Тео вилетів з вигнанського лігва скуйовджений і злий, як чорт. Десь стріляли — ймовірно, тренувалися новобранці, яких йому доручила Лейла. Бісова змія! Вона досі нічого не розуміє. Для неї це лише ігри! Яблонський роздратовано відкусив кінчик сигари, клацнув вогницею, розпалив і глибоко затягнувся. Призначити на ключову роль довбеника, який і гадки не має, з чим вони зіткнуться, лише для того, щоб тримати його ближче до себе і зрештою залізти йому в штані! Й після цього вона роздаватиме йому накази? Дідька лисого! Тео міг би закластися, що в цьому підземеллі знайдеться чимало коханців цієї дівки — то нехай ними і керує. А він робитиме те, що вважає за потрібне. Але перед тим вирушить до старого-доброго будинку Шарлотти. Тео сплюнув і пішов через ліс до міських стін.
Постріли погучнішали, в повітрі з’явився добре знайомий запах порохового диму. На рівному майданчику біля самої стіни вишикувалися леобуржці — одягнені хто як, із сірими від хвилювання й недосипу обличчями,— і цілились у дерев’яні мішені. Гримнув залп — і один з новобранців завалився на спину, не впоравшись із віддачею старої гвинтівки.
І вигнанці вірять, що ця армія захистить місто?
Один з бійців вийшов з шеренги і простягнув руку бідоласі, який оговтувався, сидячи на землі. Тео вже збирався йти далі, але зупинився.
— Тобі так виб’є плече,— боєць забрав його зброю.— Ти неправильно тримаєш гвинтівку...
Ти диви! Це що за бісів знавець? Тео гмикнув, загасив недопалок і рушив до них.
— А ти, либонь, знаєш, як правильно?
Чоловік обернувся. Його щоку перетинав багряний знак вигнанця, а підборіддя і щоки приховувала густа чорна борода. Вигнанець розмовляв німецькою, але з помітним акцентом, отже, він не був корінним леобуржцем.
— Я добре стріляю.
— Добре стріляєш? — криво посміхнувся Тео.— Поки що бачу, що ти добре базікаєш.
У темних очах бороданя спалахнув недобрий вогник. Тео повільно відсунув край куртки від кобури. Вигнанець розвернувся, блискавично скинув на плече гвинтівку і вистрілив у мішень.
Пороховий дим поволі розвіювався. Яблонський примружився, роздивляючись дерев’яну фігуру. Пострілом їй знесло пів голови.
— Непогано,— Тео стиснув губи.— Але в бою ворог рухатиметься, а не стоятиме на місці, наче лялька.
— То кинь тарілку.
Обличчя вигнанця залишалося спокійним, але очі були так само сторожко примружені. Тео гмикнув. У Вайомінгу за таку зухвалість вигнанець поплатився б власним життям. Звісно, якщо не виявився б швидшим.