— Ти не... ти не поранений? — видихнула вона, помітивши кров на його рукавах. До кімнати забіг лікар, Тео бачив його в соборі.
— Ні,— сухо відповів двійник і кинув погляд на Яблонського.— Хоча оцей забрав у мене зброю!
Тео криво посміхнувся.
— Ти все одно не здатен стріляти у ворога,— він обернувся до підземного корабля.— Цікаво, де росіяни взяли британську субтерину.
Лейла звела брови й вимогливо дивилася на нього, чекаючи на пояснення.
— Ти забрав у нього зброю?
Тео дістав складаний ніж і колупнув фарбу на носовій ляді. Так і є. Під свіжим зеленим шаром ховалися темно-сині кольори британського підземного флоту і, звісно, їхній Юніон Джек.
— А що я казав! — задоволено посміхнувся Тео.— Ще й «ворт-честер». Росіяни б сюди втулили отой свій кривенький...
— Яблонський, мене могли вбити на хрін, а мені навіть не було чим захиститися! — процідив Федя.
— Нема-нема правдоньки на світі,— Тео віддав двійникові револьвер і обернувся до Лейли.— То ти допитаєш полоненого, любонько, чи дозволиш мені?
— Полоненого?
Він кивнув на водія субтерини, що досі лежав долілиць.
— Я допитаю. Але не думай, що ти уникнеш відповіді, Яблонський,— Лейла кинула на нього роздратований погляд і скомандувала полоненому російською: — Встать[82].
Хлопець незграбно заметушився, вигнанці підхопили його під руки і підняли. Лейла підступила ближче.
— Цей гаврик має якісь документи?
Вигнанець похитав головою.
— Нашивок теж нема,— вигнанка стиснула вуста й озирнулася.— Як і в оцих на підлозі... лише кундшафтерські пов’язки.
Лейла підняла голову полоненого за підборіддя і провадила російською:
— Хто такий? Звідки? Яка частина?
— К-ковальов... Василій. Я звідси. Я з Леобурга! Служив у поліції... в третьому відділенні... я з Леобурга!
— То з якого це часу леобурзькі поліціянти вміють керувати бойовими субтеринами?
— Я курсант! — випалив хлопець.— Я не керував нею, лише дивився.
— Ага, то друзі палили, а ти поруч стояв? — презирливо посміхнулася Лейла і витягла з кобури одного з вигнанців револьвер.— Зробімо так: я ставлю питання — ти відповідаєш. І якщо мені не сподобається твоя відповідь, я роблю в тобі дірку. Я можу наробити дуже, дуже багато дірок, перш ніж ти розповіси, як потрапив у цю кляту машину.
— Лейло...— насторожено почав Федя, але вигнанка піднесла долоню, наказуючи йому замовкнути.
Тео мовчки спостерігав за нею. У Лейлиних очах з’явився той азартний, гарячковий блиск, що його він частенько помічав у бандитів різного штибу у Вайомінгу. Всі вони дивилися так само, маючи твердий намір його вбити. І про милосердя не йшлося ні тоді, ні зараз.
Лікарі підняли фон Бауфа на ноші, й Федя пішов з ними, супроводжуючи свого пораненого радника. Лейла провела їх поглядом і обернулася до полоненого.
— Почнімо спочатку: звідки ти, такий розумний?
— Я з...— полонений затрусився.— Прошу вас!
— Не чую!
— Я леобуржець! З російської громади! Мої батьки працюють у чинбарні Гульдена!
Лейла напружено стиснула револьвер. Вона не жартувала. Тео переступив розпластаний на підлозі труп і підійшов до полоненого.
— Як до перейменування називалася площа Олекси Чорного? — спитав він, старанно добираючи слова російською.
Хлопець тремтів, дивлячись йому в очі, але не міг вимовити ні слова. Авжеж, у такі дрібниці його не посвячували. І його виживання — останнє, що цікавило Оздеміра. Вони всі — лише мішені на великому полігоні. Судячи з того, як діяли сьогодні нападники, вони були далеко не так добре підготовлені, як елітні частини імперської армії. Та й субтерина — зброя нова, що потребує випробувань у боях. І випробувати її вирішили на вигнанському штабі.
— Бач, яка штука,— зітхнув Тео і заклав руки за спину.— Вона — наша командирка. Їй ніхто не завадить, а про дірки вона зазвичай не жартує. Але якщо ти розповіси мені все, що знаєш, можливо, залишишся живим. Отже, ти не леобуржець. Звідки ти?
— Псков,— похмуро відповів механік.
— Яке ви мали завдання?
— Ми мали... координати...— хлопець кинув переляканий погляд на вигнанку,— вашого штабу. Ми мали знищити його. І... ще дали спеціальну вказівку щодо дівчини. Ми мусили взяти її живою. Або... або труп. Принести. Що завгодно.
Тео обернувся. З Лейлою щось коїлося. Очі вигнанки розширилися, вона важко втягувала повітря і стрімко бліднула, ніби з неї насосом викачували кров.
— Скільки ще субтерин дали Оздемірові? — продовжив допит Тео, не чекаючи Лейлиної реакції.
— Одну. Я чув лише про одну, нашу.
— Скільки частин відрядили до Леобурга? Скільки ти бачив?
— Я не знаю... не знаю... Нас привезли вночі, дали координати, завдання, і я... я навіть не одразу второпав, що ми вже не в Нейтральній зоні. Я побачив місто в долині! А доти ми були на полігоні біля Твері...
— Оздемір хоче мене,— повільно вимовила Лейла.— Що ж...
Вона стрімко наблизилася до полоненого механіка. Її обличчя на мить спотворило геть чисте безумство. Лейла зціпила зуби і скривила губи, ніби збиралася загарчати, як дикий звір. Тео мимоволі задивився на неї.
Вигнанка встигла зробити два постріли, перш ніж він збив її з ніг і схопив за руку. Полонений корчився на підлозі й волав від болю. Лейла прострелила йому обидва коліна.
— Що ти в біса коїш?! — засичав Тео їй в обличчя, навалившись усім тілом.— Він полонений! Він мій полонений!
— Даю секунду, щоб ти зліз із мене,— люто видихнула вона.— Один...
Тео відпустив її і підвівся, гидливо обтрусивши одяг. Лейла встала і схилилася до механіка:
— Передай Оздемірові, що я стала Ельзою. Я стала Ельзою і чекаю його на перемовини,— Лейла випросталася і повернула револьвер вигнанцеві, а потім знову подивилася на Тео.— Викиньте його десь по той бік річки. Може, свої знайдуть його раніше, ніж він спливе кров’ю.
— Ти не маєш права так чинити,— повільно вимовив Яблонський.
— Маю. Я ж командирка, ти сам визнав,— посміхнулася вона.
— Коли ми з тобою поїдемо до Вайомінгу, командуватиму я.
Її обличчя витягнулося від такого нахабства. Тео розвернувся і вийшов з кімнати, не встигла вигнанка й відповісти.
Лейла зачинила двері своєї кімнати і запалила газову лампу. Капсула майже спорожніла, треба було заново заправити її газом. Морок розвіявся, предмети осяяло м’яке жовтувате світло. Відображення в щербатому дзеркалі залишало бажати кращого. Лейла торкнулася ґулі й широкої подряпини на лобі, з якої до брів тяглися цівки засохлої крові. М’язи викручувало, голова розколювалася від болю. Вигнанка втомлено зітхнула і сіла на пуф біля трюмо. Намацала в шухлядці недопиту пляшку віскі. Старе добре віскі, сім тисяч п’ятсот дванадцятого року. Це... це дві тисячі четвертий за нормальним календарем? Добра витримка. Лейла зробила великий ковток, змочила хустку й кілька хвилин обережно відтирала засохлу кров. Тоді розплела косу і почала розчісувати сплутане волосся.
Цікаво, чи шкодував Оздемір, що не вбив її, коли дізнався, що вона повернулася? Чи боїться він її? Навряд. Певно, йому цікаво подивитися на неї тепер, нагадати про себе і про те, що він робив; пересвідчитися, що вона й досі — те загнане звірятко, яке ховається під столом, марно намагаючись уберегтися від нього.
Але найхимерніше було те, що Лейла сама прагнула цієї зустрічі. Вона сама хотіла переконатися, що стала кимсь іншим, кимсь більшим за те звірятко. Певно, якщо вони так прагнуть одне до одного, рано чи пізно зустрінуться.
Ляда рипнула, вигнанка здригнулася. В кімнату зазирнув Мак.
— Чого тобі?
— Там цей...— рудий велетень зачинив по собі ляду.— Поруч з Ратушею знайшли труп.
— Оце дивина,— пробурчала Лейла, продовжуючи відтирати кров.
— Ну, цього разу — дивина. Тобі варто подивитися.
Лейла зловила погляд Мака в дзеркалі. Потім стомлено закотила очі й кивнула.