За кілька хвилин вона вже трусилася в поспіхом переобладнаному на панцирник паромобілі. На щастя, дороги Леобурга були здебільшого порожні, й шлях не забрав багато часу. Лейла з полегшею вилізла з гуркітливої бляшанки й пішла до юрми, що стовбичила на внутрішньому подвір’ї Ратуші. Вигнанка протиснулася крізь них і мало не наступила на розпластане на землі тіло.
Голова бідолахи лежала за кілька метрів від тіла. Це був юнак, судячи з одягу — з Робітничого району. На боці мав велику полотняну торбу, на вигляд порожню. Лейла гидливо скривилася і присіла навпочіпки біля тіла.
— Что за дичь[83],— пробурмотіла вона.
— Поглянь на рану,— вказав Мак.— Голову ніби відрізали одним ударом. Ідеальним ударом.
Лейла відчула, як до горла підкочує нудота, і підвелася, намагаючись не дивитися на труп.
— Упізнали?
— Поки що ні.
— Гаразд. Зараз нема часу з цим марудитися, у нас пів міста окуповано. Приберіть це звідси,— скомандувала вона.— Й оцих розженіть. Теж мені розвагу знайшли.
Щось гупнуло, і спалах на мить засліпив її. Лейла роздратовано замружилася.
Зінкевич. Як же дістав цей кореспондент!
— Вибачте,— всміхнувся хлопець і поправив картатий берет.— Кілька знімків для завтрашнього номера.
— Та йди ти до біса! — спалахнула вигнанка.— Я не давала дозволу!
Хтось торкнувся її рукава, Лейла здригнулася. Позаду стояла Казумі.
— Стоп, а ти що тут робиш?! — вигнанка відвернула дівчинку від мертвого тіла, на яке та кидала перелякані погляди.
— Я хотіла розповісти тобі,— почала Казумі японською і потім перейшла на німецьку, старанно вимовляючи гострі, як лезо, слова.— Вранці мої респонденти з Відня повідомили...
Лейла насторожено здійняла плечі.
— Привселюдно розмовляй зі мною японською,— вона взяла дівчинку за руку.— Ходімо звідси.
Вони відійшли від натовпу. На обличчі Казумі застиг винуватий вираз, ніби Лейла збиралася відчитати її за погану оцінку в школі.
— Які ще «респонденти»? — втомлено запитала Лейла.— І чому з Відня?
— У мене є персональний телеграф,— дівчинка дістала з кишені невеликий пристрій. Латунна пташка з гострим дзьобиком сиділа на широкому коліщатку, по якому проходила вузька стрічка. Казумі натиснула важіль, і пташка вдарила дзьобом по стрічці.
— Що це?
— А хіба в Леобурзі таких нема? — здивувалася дівчинка.— Я обмінююся повідомленнями з людьми з різних міст. Переважно з Токіо, але є і з Відня, з Осло, один з Лондона. Вони пишуть сигналами, і ми одне одного так розуміємо.
— Що пишуть?
— Та так, зазвичай різні дурниці. Я розповідаю про своє життя, вони — про своє. Коли ми з батьком переїхали до Леобурга, в мене з’явилося багато нових респондентів.
— Боже,— видихнула Лейла.— Телеграфний інтернет.
— Що? — вигнула брови Казумі.— Отож, сьогодні Ганс із Відня написав: у місті подейкують, що скоро буде війна. Цісаря розлютила атака росіян на Леобург і війська поруч з Нейтральною зоною. Він надіслав якесь послання російському цареві. Мені здалося, ти маєш про це знати — до Леобурга новина дійде лише завтра.
— Дякую. Отже, Оздемір не продовжує наступ, бо чекає вказівки згори, а в Петербурзі ще не вирішили, що робити,— задумливо промовила Лейла.— Добре. Але дзьобиком зайвий раз не клацай, зрозуміла? І взагалі, нікому не показуй цю штуковину. Якщо не хочеш загриміти до камери за шпигунство.
— Я?! — великі розкосі очі Казумі розширилися з переляку.
— Так, ти. Бо навіть я не зможу тебе захистити. А тепер бігом до Мака і попроси його відвезти тебе до штабу.
Казумі дивилася на неї не кліпаючи, але вже не перелякано, а з дивним захопленням. Лейла зіщулилася. Вона вже бачила такий погляд. І того разу це дуже, дуже погано скінчилося.
— Я дуже радію, що ти вижила,— у великих темних очах Казумі зблиснули сльози.— Ти наче маєш багато життів.
— Я просто часто зберігаюся,— розгублено гмикнула Лейла.
Вигнанка розвернулася і пірнула у натовп, щоб якнайшвидше позбутися сповненого обожнювання погляду дівчинки.
Леобург з’явився на обрії. Екіпаж скотився з пагорба, і його одразу зупинили озброєні люди. На їхніх щоках були V-подібні шрами, але це чомусь геть не заспокоювало Джекі. Вона була сама. Давид з Данилом вирушили до кордонних застав з наказом гетьмана, а її відіслали додому. Якщо вигнанське лігво, звісно, можна було назвати домом.
— Перепрошую, панно Яблонська,— сказав бородань з гвинтівкою на плечі.— Ми оглядаємо всі транспортні засоби.
— Авжеж,— зітхнула Джекі, спостерігаючи, як вигнанці перебирають нескінченну купу суконь на всі випадки життя.
За кілька хвилин огляд було завершено, Андрес хльоснув коня, і вони рушили до Австрійських воріт. Колеса застукотіли бруківкою. Вулиці Академічного району вже не здавалися Джекі такими страхітливо порожніми, як декілька днів тому, коли вони їхали до Вінниці, але атмосфера в місті стала гнітючою. Повз екіпаж сунули колони «народної армії» — похмурі леобуржці, вдягнені хтозна-як, зі старими гвинтівками, без шоломів і масок. Джекі вдивлялася в їхні обличчя з надією побачити там бодай трохи рішучості й упевненості, але вони старанно уникали її погляду. Над колоною ніби висіла невидима, але вже відчутна загроза, дамоклів меч, готовий упасти на їхні голови щомиті. Що сталося в Леобурзі, поки вона їздила по аудієнціях? Чи мала вона право залишати своє місто? Своє! Леобург жив у ній і дихав з нею в унісон, і зараз Джекі відчувала це як ніколи яскраво.
Дівчина постукала по стінці кабіни, щоб Андрес зупинився. Вона вийшла з екіпажа і стала посеред вулиці, а довгі колони леобуржців, приречених на смерть, обходили її, наче потоки гірської річки. Джекі задихалася від безпорадності, тягаря нескінченного лиха й горя, але водночас це пов’язувало її з містом щогодини міцніше. Це місто підтримувало і плекало її, як та земля, що живить дерево. Джекі вростала в Леобург, і він давав їй сили. За її спиною нізвідки росла кам’яна фортеця, і щодня вона ставала вищою і міцнішою, і незабаром на її зубчастих вежах з’являться гармати і замайорять бойові прапори. Й от тоді вони разом здолають будь-якого ворога.
— Панно Яблонська, я б не радив вам перебувати на вулиці без охорони.
Джекі здригнулася. За її спиною стояв Бобриков.
Дідько!
— Дякую за турботу, я вже сідаю в екіпаж.
Російський шпигун сьогодні здавався розгубленим і втомленим. Під очима Бобрикова проступили темні кола, волосся неохайно стирчало з-під капелюха врізнобіч, монокль бовтався на ланцюжку на грудях.
— Гадаю, вам не повідомили, що частина міста окупована?
Джекі здригнулася.
— Що?!
— Так-так, Оздемірові хлопці контролюють лівий берег, а штаб вигнанців було атаковано субтериною.
Серце Джекі стиснулося.
— Як? Хтось загинув?!
— Та дурниці, лише двоє, і не з командирів. Штабну перенесуть в інше приміщення, та й по всьому,— відмахнувся Бобриков.— Шкода, що машину навряд чи можна використовувати, щось із мотором, а ще пан Яблонський неабияк попсував зільбершторумом кулемет. Але ви обов’язково оцініть її міць — центральний бур досі стирчить із землі! До речі, хіба вас ніхто не зустрічає?
— Ніхто не знає, що я повернулася.
— Кепсько. Як ваш візит до Вінниці? Продуктивно?
Джекі зціпила зуби.
— Цілком,— сухо відказала вона.
— Це добре,— посміхнувся Бобриков.— Отож, ви не збираєтеся звертатися по захист до цісаря?
— Перепрошую, але ви мене затримуєте, до побачення,— відповіла Джекі, залізла в екіпаж і грюкнула дверцятами, проте Бобриков раптом застромив голову у відчинене вікно.
— Росіяни вже тут, Агнесо, невже ви цього не розумієте?! Скільки можна тягнути?
В його інтонації було щось украй неприємне, страшне, він говорив з таким роздратуванням, ніби був готовий негайно накинутися на неї, якщо Джекі не пообіцяє надіслати телеграму австрійському цісареві. Дівчина відсахнулася від вікна та стукнула по кабіні.