— ...якої вже тридцять років, як не має бути,— прошепотів Давид.
— Ви хотіли щось додати, пане Дусманісе? — насупився британський лорд.
— Ми взяли в полон механіка субтерини, що атакувала нас,— підвищив голос Давид.— Він не леобуржець. Солдат розповів нашим командирам, що прибув до Леобурга з Пскова і навіть не знав, що опинився в Нейтральній зоні.
— То де ж він? — гримнув Вільгельм.— Ведіть його!
Дідько! Джекі закотила очі. Лейла викинула на вітер їхній козир!
— З огляду на його стан, він був переданий протилежній стороні,— невпевнено відповів Давид.
— Тоді не бачу предмета для обговорень,— одразу ж пожвавішав російський імператор.— Можливо, це вигадка. У Леобурзі мешкає чимало російськомовних. Вони роблять серйозний внесок у розвиток міста. Нічого дивного, що один з них став на захист законної влади.
— На бойовій субтерині? — вставила Джекі й подумки шикнула на себе. Пурпурна пляма царя Бориса заворушилася.
— Панове, пропоную обговорити пропозицію леобурзької сторони щодо конференції гарантів вільного міста Леобурга,— заметушився Кавендиш.— Британська Імперія негайно надішле представника для переговорів, тільки-но дату буде офіційно затверджено.
— Годину тому ми отримали згоду від Франції,— Давид продемонстрував телеграму.— Сподіваюся, Японська Імперія також погодиться.
— Росія не має наміру брати участь у конференціях, організованих особами, що незаконно утримують владу,— відрізав цар Борис.
— Так чи так, пан Дусманіс має рацію,— холодно вимовив цісар Австро-Боснії по паузі.— Російські війська не лише не повинні перебувати в Нейтральній зоні, але після Першої середземноморської війни, відповідно до положень Палермської мирної угоди, росіяни мають бути виведені за кордони лівобережної частини Українського Королівства. Крайній строк, до якого Російська Імперія зобов’язалася вивести війська, вийшов три роки тому. Виконуючи обов’язки гаранта миру і недоторканності кордонів вільного міста Леобурга, а також на підтримку союзних зобов’язань перед Українським Королівством, у разі продовження військових провокацій у Австро-Боснійської Імперії не лишається іншого виходу, крім як оголосити Росії війну.
Джекі відчула, ніби провалюється кудись на перший поверх разом з цим клятим Оздеміровим кріслом. Велика війна! Ні! Ні!
Давид зблід, британський лорд вражено роззявив рота, але одразу ж схаменувся і щось забелькотів. Але Джекі його не чула — пляма царя Бориса почала розпливатися, з резонатора фарбелауфа лунали російські слова: «Не слышу... Прием... Проверьте... соединение... Прием![86]» За кілька хвилин усе скінчилося: вельможні особи розпрощалися, й екрани згасли. Джекі затулила обличчя долонями. Давид сидів поруч, не рухаючись. Тишу розірвали повільні оплески.
— Це було яскраво. Моторошно, але яскраво,— Тео підвівся.— Мені навіть полегшало.
— Полегшало? Ми, здається, щойно розв’язали світову війну! — вигукнула Джекі.
— Та... формальність. Війна давно вже йде,— знизав плечима Тео.— Тепер, щоправда, буде більше трупів.
Джекі почувалася так, наче її горло стискає залізна рука. На очі набігли сльози.
— Більше не просіть мене,— Джекі схлипнула і схопилася з місця.— Досить з мене цієї вашої політики!
Вона вискочила з кімнати, не маючи наміру ні на мить затримуватися у кріслі леобурзького різника. Її кроки залунали порожніми коридорами Ратуші.
Лейла не пригадувала, чи бувала колись у гіршому гуморі. Судячи з розмов у штабній, після діалогу лідерів цього прокопченого вугільним гаром світу «Велика війна», яку невтомно пророкував Яблонський, зависла просто над їхніми головами. Їм залишився день, може, два. А вона досі не має плану, як дістатися до Оздеміра, і далі борсається в цій калюжі. Разом з Яблонським.
Від огиди в Лейли звело зуби. На щастя, він нарешті взявся до справи — тренування добровольців — і більше не муляв їй очі в штабі. Лейла швидко рушила погано освітленим коридором і грюкнула дверима своєї кімнати. Тиша. Як тут добре.
У люк боязко постукали.
Лейла беззвучно вилаялася і рвучко відчинила. На неї злякано дивилися величезні чорні очі Казумі.
Дідько, геть забула про дівчинку. Навіть німецьку та тепер вчила зі старою вигнанкою-німкенею. Може, це й на краще, подумала Лейла, адже вона так само навчилася діалекту арабської з бедуїнами.
— Як справи? — мляво спитала вигнанка, запускаючи Казумі до кімнати.
— Я зробила для тебе костюм!
— Що?
Лейла втупилася в купу тканини і шкіри в руках дівчинки.
— Я подумала: ти носиш ножі на корсеті, але спеціального пристосування, аби швидко видиратися нагору, не маєш. Якби ти мала таке, то не впала б з даху!
— Я...
— Це просто! — дзвінкий голос дівчинки натхненно затремтів.— На рукавах є кріплення, а тут — два гачки з тросами. Вони дуже міцні, не переймайся!
Цей погляд... Чорні очі сяяли в імлистій темряві, як дві намистини. Лейла знову відчувала, як з глибин пам’яті піднімаються, наче армія зомбі, спогади.
— Казумі...
— Якщо зачепитися цими гаками, можна зависнути. Щоправда, я ще не вигадала, як подовжити трос — він лише пів метра...
— Казумі! — верескнула Лейла, заплющивши очі.
Дівчинка замовкла, перелякано дивлячись їй в обличчя.
Чорні очі палають божевільним вогнем. Прегарне оголене тіло, вкрите татуюваннями, як візерунком, звивається, і піт блищить на боках.
Це ти винна. Ти.
Вона кохала тебе. А ти її вбила.
— Чого тобі треба від мене?! — люто засичала Лейла.— Чого ти бігаєш за мною, як те кляте цуценя?! Нащо ти мене постійно малюєш, не маєш інших занять?!
Японка притисла до грудей свій безглуздий костюм і відступила на крок. В очах замерехтіли сльози.
— Мені не потрібен твій костюм. Мені нічого ні від кого не треба! — Лейла важко втягнула повітря і далі мовила крижаним тоном: — Я не маю часу на тебе. Ти знайшла собі вчительку — от і добре. Якщо треба буде щось перекласти, я допоможу. Але я тобі не подружка, це зрозуміло?!
Дівчинка схлипнула і кинулася до виходу, мало не збивши її з ніг. Ляда грюкнула. Лейла глибоко дихала, але затхле повітря кімнати наче не проходило до її легень. Вигнанка сіпнула шухлядку і вихопила фляжку. Але віскі скінчилося. Жодної краплини.
— Паскудство,— Лейла притулилася спиною до стіни і сповзла вниз.
Айрі не було. Не існувало. Ashes to ashes, dust to dust[87]. Це інший світ. Годі вже думати про це.
Лейла обхопила коліна і довго сиділа нерухомо, слухаючи тишу.
Після фатальної конференції минуло кілька годин, а Данило досі не зміг заспокоїтися. Навіть якщо цісар Австро-Боснії виголосив би свій ультиматум у будь-якому разі, почути це ось так — у прямому ефірі — все одно було моторошно. Вільгельм геть не схожий на жартівника.
Данило вийшов з Ратуші та глибоко вдихнув тепле повітря, просякнуте запахом прілого листя й вугільною кіптявою. Стемніло, у глибині міста лунали поодинокі постріли, іноді стрекотав кулемет. Тео обрав кількох вигнанців з тих, хто непогано стріляв, і готував леобурзьких добровольців і резерв. Часу катастрофічно бракувало. На лінії фронту, що розділила місто, було неспокійно, але жодна зі сторін не рухалася. Данило вже збирався їхати до штабу вигнанців, як хтось його покликав.