Джекі поворухнулася і розплющила очі. Кілька секунд вона спантеличено кліпала, а тоді сказала:
— Я заснула, чи що?
— Ти спала, наче киця на пічці. Вирішив не будити тебе, навіть якщо сюди вдереться десант з чергової субтерини.
Дівчина ледь помітно всміхнулася, потім вивільнила руку і піднесла до обличчя. На її худорлявому зап’ястку бовтався величезний годинник з вибагливо розмальованим циферблатом.
— Боже, майже сьома... Мені ж треба...
Джекі замовкла і подивилася Феді в очі.
Вона як диво. Вона як доказ. Доказ того, що надія ще є.
Федя збирався щось сказати, але не міг вимовити ані слова. Дівчина раптом зняла з зап’ястка свій чудернацький аксесуар і взяла Федю за руку.
— Якщо я не зроблю цього зараз, то, мабуть, не зроблю ніколи,— вона дивилася в стелю, уникаючи його погляду.— Ти хотів віддати мені футболку, а я хотіла подарувати тобі оце. Це японський годинник, мені дала Казумі. І вона просила подарувати його тому, хто живе в моєму серці,— вона обернулася до нього, її очі блищали в напівтемряві.— Але ти й сам усе знаєш.
Джекі застібнула грубий шкіряний ремінець на руці хлопця. Федя присунувся ближче і торкнувся її гарячої щоки.
— Якщо я не зроблю цього зараз, то, мабуть, не зроблю ніколи,— сказав він і схилився до її вуст.
У коридорі почувся галас, хтось грюкнув у ляду її кімнати.
— Сніданок! — вигукнув черговий і попрямував будити інших.
Федя здивовано гмикнув і подивився на люк.
— Дідько,— засміялася Джекі.— Здається, ти збирався дещо зробити!
— І тільки спробуй мені завадити!
Федя всміхнувся, притиснув її зап’ястки до ліжка і знову схилився до неї, але вентиль на ляді раптово скрипнув, і черговий вигнанець застромив голову до кімнати:
— Агнесо, тебе чекають у... ой...
Джекі миттєво вислизнула з обіймів Феді й підхопилася з ліжка.
— Вибачте за вторгнення,— вигнанець зніяковіло кахикнув.— Тебе чекають у соборі. Просив переказати... той... лікар Шварц... вибачте.
Джекі кивнула і нервово смикнула кучері перуки. Вигнанець грюкнув люком і помчав далі коридором, Федя ліг на спину і завів руки за голову.
— Неподобство. Де субординація,— пробурмотів він.— Ти ж голова Народної Ради!
— Маю надію, що він не з балакучих,— Джекі натягувала корсет.— Просто всі звикли, що я ніколи не сплю, особливо о сьомій ранку. Особливо з тобою!
Федя засміявся.
— Завжди до ваших послуг!
— Чому ви всміхаєтеся?
Джекі здригнулася і звела погляд на пораненого студента, якому бинтувала руку. Хлопець запитально дивився на неї і всміхався куточком рота.
— Я? Та просто...— вона відчула, як паленіють щоки.— Нічого особливого.
Як Джекі не намагалася зосередитися, її думки досі були в напівтемній кімнаті, осяяній лише слабким світлом газової лампи.
— Ви — наша надія,— раптом вимовив хлопець.— Якщо Агнеса всміхається, то Леобург має шанс.
Джекі подивилася йому в очі. Світло-сірі, променисті, вони світилися на втомленому, вкритому брудом і кіптявою обличчі.
— Я всміхатимуся частіше, обіцяю,— Джекі зав’язала бинт.— Шанс є, бо Леобург захищаєте ви.
Студент кивнув і пішов до виходу. Скільки їх таких загине найближчим часом, подумала Джекі. Раптом хтось торкнувся її плеча. Дівчина перелякано здригнулася.
— Спокійно! Це лише я,— всміхнувся Данило, піднявши долоні.— Поглянь, може, вже зняти пов’язки?
Джекі розбинтувала його руки. Пухирі вже зійшли, проте шкіра була ще рожевуватою. Джекі змастила долоні маззю і знову забинтувала.
— Доведеться потерпіти.
— Я був у Аль-Разі. Він майже закінчив. А ще там бронюють потяг.
— Який потяг? — кліпнула Джекі.
— Побачиш,— загадково підморгнув Данило.— До речі, тут казали, що ти мене шукала?
— Маю розмову,— Джекі схопила його за лікоть.
Вони пройшли крізь похмурий неф собору і звернули до сповідальні Райнгарда. Джекі зачинила двері й обернулася до Данила:
— Я зустрілася з Зінкевичем і погодилася поїхати до Відня. Він каже, що Ревкомітет справді має вихід на високі чини в Австро-Боснійській Імперії і може впливати на ухвалення рішень.
Данило стиснув губи і мовчав, ніби подумки щось прораховував.
— Отже, він не збрехав,— протягнув він.
— Хто? — здивовано кліпнула Джекі.— Зінкевич?
— Ні, Бобриков. Ревкомітет має вихід на керівництво армією,— хлопець погладив її плече.— Ти все правильно зробила. Ми маємо їхати до Відня.
— Щоправда, я не знаю, чим саме ми можемо допомогти їм, щоб очікувати відповідної послуги навзаєм,— насупилася Джекі.
— Ми допоможемо їм позбавити цісаря його дорогої іграшки.
— Якої іграшки?
— Wunderwaffe[89]. Ми знищимо суперзброю Вільгельма.
Що? Він схибнувся?
Джекі витріщилася на Данила. Данилові очі палали, мов у лихоманці, на чолі заряснів піт. Хлопець криво посміхнувся, певно, розуміючи, яку дурню верзе.
— Що? Ми знищимо надзброю імперії, яка займає пів континенту? — уточнила Джекі.— Ти нічого не плутаєш?
— Австро-Боснію всі бояться. Всі. Жодна країна, ба навіть імперія не вступиться за нас, поки Вільгельм розмахує своєю дубиною. Вільгельм не встигне мобілізувати свої війська до того, як сюди зайдуть росіяни. А коли вони прийдуть, він залюбки доведе світу свою міць на прикладі Леобурга.
— Даню...
— Послухай! Бобриков мав рацію! Нам потрібно порушити баланс сил. Тоді Відень розумітиме, що нова війна — це війна, де він не матиме нищівної переваги над Росією та її союзниками.
— Даню!
— Леобург приречений! Нас ніщо не врятує, чи ти не бачиш?! Єдиний шанс — змішати їм карти, зламати систему!
У Джекі пересохло в роті. З Данилом точно коїлося щось дивне — не може ж людина при здоровому глузді казати такі речі?
— Боже,— видихнула Джекі.— І хто ж знищить цю зброю?
— Ми, за допомогою Ревкомітету! Але Бобрикова ми не залучатимемо,— кивнув він.— Цю зброю розробив мій дядько. Він у Відні! Я зустрінуся з ним, підберуся ближче до установки... Ревкомітет прикриє мене! Крім того, я обіцяв Трегубову, що поверну кристали, пам’ятаєш? Без них австрійська гармата не працюватиме! Я побалакаю з Тео...
— Та ти здурів! — скрикнула вона.— Нас мало не стерли на порох єдиним дирижаблем, а ти збираєшся... Це ж маячня! А якщо ти загинеш?! Даниле, ти ж... ти... лише ти можеш повернути нас додому!
Хлопець розчаровано видихнув і відвернувся.
— Є Лейла.
— А якщо вб’ють і її? Не думав? — Джекі схопилася з місця.— А Агнеса? Про неї ти теж забув?
— Не ятри мені душу,— Данило завів руки за голову.— Цілком можливо, я більше ніколи її не побачу. Бо ми не маємо жодного шансу проти Росії. Жодного. Росія захопить нас і знову поставить Оздеміра царювати. Це обурить Австрію, і вона знищить Леобург єдиним ударом. Наші душі нікого не хвилюють. І я не можу просто сидіти і чекати на смерть!
— Даню, це погана ідея! Це... це тобі Бобриков таке наговорив?
— Якщо забажаєш, я відведу тебе додому хоч сьогодні. Тебе, Федю. Ви вільні. Але ти маєш сказати Зінкевичу, що до Відня, як представник Леобурга, поїду я.
— Я не хочу додому, я хочу, щоб ми вижили! Щоб і ти вижив!
— Якщо є хоч малесенький шанс, що це подіє, ми мусимо ним скористатися.
Джекі опустилася на краєчок крісла, безсило зронивши руки на коліна.
— Левченку, ти геть збожеволів.
Данило присів перед нею і взяв її долоні в свої.
— Допоможи мені. Мій дядько схилив шальки терезів на користь Вільгельма. Але ми навіть не знаємо, що воно таке. Мені принаймні треба дізнатися, як ця штуковина працює, перш ніж вигадати, як її знищити. Я обіцяю, що не утну дурницю. Нехай покровителі Зінкевича просто проведуть мене на полігон.