— Стоп! — голос Джекі відлунив десь під склепінням.— Ти його вбила! Його не донесуть до лікарів. Ти щойно вбила людину, ти це розумієш?!
— Агнесо,— сторожко вимовила Катажина.
— Я ж не навмисне...
— Матері його поясниш! — Джекі вирвала в неї з рук джгут.— Нащо ви тут зібралися? Чому ви не вчитеся?! Ми ніколи не маємо іншого разу, второпали?
Дівчата уникали її погляду, вигнанці заклякли з несподіванки.
— Навіть Тео так не кричить на солдатів,— ображено набурмосилася Катажина.
Джекі рвучко обернулася до неї.
— Тео відповідає за смерть, а я — за життя. І ти. І вона теж. І якщо ви не готові до цього, то хапайте свої манатки і валіть до Кракова!
Навряд чи вони знають слово «манатки».
Джекі втягнула повітря, від гніву досі тремтіли руки. Дівчата пригнічено роздивлялися підлогу, аристократ колупав деревину на лавці. Цієї миті у проході з’явився професор Кубрик. Він мчав до Джекі з газетою в руках.
— Агнесо, люба моя! — видихнув він.— Ви чули новину?
Джекі вихопила в нього газету.
«Австрія висуває війська».
Дівчина відчула, як серце валиться кудись униз, ніби камінь, що кинули в озеро.
— «Для попередження агресивних випадів і небезпеки для союзників з боку одвічного супротивника — Російської Імперії — його цісарська й королівська величність Вільгельм Другий ухвалив рішення висунути війська австрійського ландверу на передові позиції до кордону Нейтральної зони»,— прочитала вона.— Але Австро-Боснія не має кордону з Нейтральною зоною.
— Саме так,— кивнув професор.— Але мають Українське Королівство й Малопольське Князівство. Україна вже виголосила протест і отримала ультиматум. Якщо вони не пропустять їхні війська...
— Вони не пропустять,— прошепотіла Джекі та звела погляд на професора.— А Росія зробить усе можливе, щоб захопити нас до приходу австрійців.
Данило визирнув надвір. Вітер носив опале листя, в повітрі стояв запах кіптяви. Унизу, на бортику напівзруйнованого фонтана, сиділа дівчина у крислатому білому капелюшку. Безсумнівно, це була Агнеса. Він дивився на неї крізь вітражні вікна лівої вежі, але коли покликав, вона не почула. Натомість хтось постукав у замкнені двері таємного ходу, що вів через весь маєток на стайню. Хтось знову грюкнув, потім ще і ще, ляда ходила ходором. Данило перелякано відсахнувся. Тупотіння наростало, щось здушено загарчало. Люк потроху відчинявся, і в темряві спалахували злі червоні очі. Данило кинувся до виходу, але двері були замкнені. Хлопець відчайдушно гатив по них кулаком, але його ніхто не чув.
Ніхто не прийде.
Ти сам.
Данило різко прокинувся.
Вагон був порожній і темний, вчувалося натужне пихкання парового котла. Зінкевич і Ґрета мирно спали, закинувши голови на спинку лавки. Данило важко видихнув. Це лише сон. Не більш ніж звичайний дурний сон. Нічого страшного.
Цієї миті хтось із силою грюкнув по його сидінню. Зсередини.
Данило підскочив, мов ошпарений, і вихопив револьвер.
— Що трапилося? — сонно пробурмотіла Ґрета. Віденський кореспондент підхопився з місця, в його руці теж з’явився револьвер.
— Здається, там хтось є,— Данило кивнув на своє сидіння.— В багажній скрині. І мені це не наснилося.
Лавка знову підстрибнула. Зінкевич прудко відчинив багажний відсік. Почувся переляканий схлип, і хтось пискнув тонким голосом. З відсіку з’явилася маленька чорнява голова.
— Тиць-дриць, моя радість,— вражено видихнув Данило.— Що ти тут забула?!
Казумі важко дихала і переводила переляканий погляд з одного револьвера на інший.
— Хто це? — сторожко звів брови Зінкевич.
Дівчинка щось забелькотіла японською, затуляючи руками обличчя. Данило гучно зітхнув і простягнув їй руку.
— Довго пояснювати,— відповів він.— Інша річ — що тепер з нею робити? Ми ж не можемо взяти її з собою.
— Я допомога! — зойкнула Казумі.— Я хочу допомогти!
— Вже допомогла,— шикнув Данило.— Що тепер робити?! І взагалі... як ти сюди потрапила?
— Едварде, як це розуміти? Вона знає про нашу місію? Ви довірили конфіденційну інформацію дитині?
Зінкевич і не думав ховати револьвер. Данило похитав головою.
— Сумніваюся, що вона щось знає. Вона майже не розуміє німецької.
Казумі гнівно звела брови.
— Я все розумію! Ви їдете до Відня, щоб знайти якусь австрійську надзброю та...
Данило штовхнув її ліктем, дівчинка замовкла, свердлячи його поглядом.
— Едварде, слід висадити її на найближчій станції,— напружено мовила Ґрета.— Я надішлю телеграму в штаб, її зустрінуть біля кордону Нейтральної зони.
— А яка наступна станція?
Ґрета дістала з кисету годинник і відкинула кришку. Механізм клацнув шість разів.
— Зараз близько шостої, ми саме минули гори... Скоро вже має бути кордон з Австро-Боснією.
— Вирішіть, будь ласка, цю проблему, шановні,— роздратовано пирхнув кореспондент, нарешті сховавши револьвер у кобуру.— І зробіть так, щоб вона нікому не змогла роз...
Зненацька за вікном вибухнуло. Забрязкотіло залізо, потяг струснуло. Казумі пискнула і пірнула назад у багажну скриню. Зінкевич вилетів з купе, Данила відкинуло ліворуч, він вдарився спиною об стінку вагона. Нічну тишу розрізав пронизливий свист. Паротяг сповільнився і зупинився.
— Що це? — пошепки запитала Ґрета.
Данило поплазував до вікна. Скло виблискувало червоним, наче десь по той бік потяга вирувала пожежа. Зінкевич підвівся з підлоги і теж припав до вікна. Почулося кінське іржання й галас.
Ложка в склянці з остиглим чаєм задзеленчала. Разом з тупотом кінських копит гуркотіли двигуни.
Рокотання наростало, наче десь повз рухалися машини. Не одна. І не дві.
За дверима купе спалахнуло світло. Проходом, тримаючи у витягнутій руці гасову лампу, біг провідник.
— Усім залишити потяг! Негайно на вихід! — вигукнув він українською.
— А що таке?! — звівся Зінкевич і спробував вхопити його за рукав.— Що відбувається?!
Данило витягнув Казумі з укриття за комір.
— Я гадаю, той пан має рацію,— хлопець підхопив валізу зі своїми речами.
А за мить Данило ніби опинився всередині велетенської пральної машини. Підлога та стеля помінялися місцями і завертілися з калейдоскопічною швидкістю. Очі бачили тільки нескінченну темряву, з якої назустріч здіймався рій отруйно-жовтої яскравої мушви. Звуки злилися в єдиний безперестанний дзвін, у роті з’явився присмак заліза. Дихання урвалося, Данило обертався разом з вагоном, але раптом усе провалилося кудись у чорноту і нарешті затихло.
Звідкись здалеку, ніби з-під землі, долинав тонкоголосий плач. Хтось трусив Данила за плече. Він нелюдським зусиллям розплющив очі: тіло налилося свинцем і водночас здавалося надзвичайно легким. Завіса перед очима повільно розсіювалася. Його голова лежала на колінах у Казумі, й дівчинка ридала над ним, притискаючи одну руку до грудей. Її обличчя було посічене, кров чорніла дрібними крапельками. Морозне повітря було просякнуте кіптявою та якоюсь хімією.
— Щ-що... що сталося?..
Данило спробував був підвестися і раптом зрозумів, що він уже не в потязі.
Вагон, у якому вони їхали, розкраяло вибухом, наче бляшанку, і скинуло з рейок. Данило лежав за кілька метрів від поїзда на вогкій траві.
Хлопець більше не встиг нічого запитати. Хтось із силою відірвав його від землі та звалив собі на плечі. Навкруги вирувала пожежа, поруч стрекотав кулемет, лунали крики, зойки, лайка й кінське іржання. Над полем пролунав гучний вигук... бойовий клич... Небо і земля знову помінялися місцями, звідкілясь летіли грудки землі, хвиля гарячого повітря збила їх з ніг.
Хтось волав над його вухом:
— Kriechen! Kriechen!!![90]
Данило звивався, наче вуж, намагаючись видертися на крутий схил залізничного насипу. Долоні різали друзки скла, травмоване коліно пекло вогнем, він задихався. Поруч хтось пронизливо верещав, брязкотів метал, гупали вибухи. Землею прокочувалися хвилі вібрації. Раптово нагорі щось пекельно заскреготіло. Данило звів погляд угору і закляк.