Як вона могла? Вона геть здуріла?!
Федя підняв обличчя до неба і видихнув у морозне повітря хмарку пари.
Ні, вона була цілком при своєму розумі. І, авжеж, не Давид і не Мак були її метою. Вона хотіла вбити Джекі.
Ці кілька днів у штабі всі пересувалися, наче сновиди, навіть говорити намагалися пошепки, перебувати там стало нестерпно. Тишу зрідка пронизували схлипи та стогони. Вигнанці сновигали коридорами, забувши про повсякденні обов’язки, деморалізовані та пригнічені. За цілий день ніхто так і не спромігся зібрати людей, щоб копати могили, поки ще була можливість когось ховати. Федя назбирав кількох людей, і вони вирушили до нового цвинтаря, де вже спочивали жертви цієї неоголошеної війни.
Спочатку Федя хотів увірватися до Лейлиної кімнати, витягти її на світ божий, поглянути у вічі, запитати, як живеться. Чи не приходять часом до неї ночами мерці? Але тоді зрозумів, що йому нема чого їй сказати. Він більше ніколи не хоче її бачити. Лейла тягнула з нього сили, наче омела, не давала йому думати, дихати, жити, і, можливо, якби він краще дослухався до власних почуттів і зміг би її зупинити, всі ці люди, для яких він зараз копав могили, були б живі.
Крізь чорні гілки дерев вишкірявся криваво-червоний диск сонця. Небо сповнювалося рожево-помаранчевими відтінками. Дванадцять однакових чорних ям зяяло посеред припорошеної снігом землі. Вічна вигнанська дюжина. Федя витер спітніле чоло. Чоловіки зібрали лопати і мовчки рушили до воріт кладовища.
— Ми зробили вилазку в Тоненький яр,— мовив хтось позаду Феді.— І помстилися, машаллах.
Федя здригнувся. Поруч стояв Аслан. Криваве проміння сонця відблискувало на цівці його пневмогвинтівки. Федя похмуро кивнув.
— Треба поговорити з Агнесою. Ми ж так і не відіслали транспорт на кордон по допомогу.
Аслан вигнув брови.
— Я гадав, ти знаєш. Агнеса взяла людей і сама повела колону. Хвилин двадцять тому.
Федя відчув, як усередині все стискається і з грюкотом сиплеться вниз.
— Хто її відпустив?!
— Це був її наказ.
Федя жбурнув лопату на землю й кинувся до воріт кладовища.
— Вона хоче тебе бачити.
Тео відразу зрозумів, про кого йдеться. Ім’я «Лейла» в коридорах штабу стало табу. Він зробив усе можливе, щоб стримати чутки, але вони ширилися, наче лісова пожежа. Аж надто дивним видалося її раптове усамітнення і те, що Давид призначив збори суду.
— Зрозуміло.
Вигнанець глянув на нього спідлоба. На обличчі хлопця застиг вираз цікавості та презирства водночас. Тео єдиний заходив до Лейлиної кімнати за ці дні, й тінь Лейлиного злочину так чи інакше падала й на нього.
Яблонський підвівся, посунув портупею і вийшов у коридор. Звернувши з головного тунелю, він раптом зупинився: біля Лейлиної кімнати юрбилися люди. Вони ґелґотіли, обурено розмахували руками, жінки голосили і ридали, дехто з чоловіків уже хапався за зброю, одного хлопця тримали за лікті — він був добряче напідпитку і, хитаючись, дурним голосом вигукував прокльони на адресу Лейли.
— Що ви тут робите?
Галас раптово згас. Люди обернулися до Тео й почали розступатися, пропускаючи його до кімнати. Ніхто не наважився зайти всередину, хоча дівчина вперто не блокувала вентиль на ляді.
— Вам чогось треба від неї? — прогарчав Яблонський.— Чи просто розважаєтеся?
Натовп напружено мовчав, свердлячи його розлюченими поглядами. Його рука повільно лягла на поліроване руків’я револьвера.
— Де ця тварюка?! Де вона? Чому вона не виходить? — видихнув п’яний вигнанець.
— Це тебе не обходить. Наскільки я пам’ятаю, ти зараз маєш охороняти штабну.
— Від кого охороняти?! — залементувала одна з жінок.— Від наступного зрадника?! Вона відсиджується там, жива і здорова, а ти запитай, запитай у неї, як тепер мені жити, коли єдиного сина на шматки розірвало!
Тео обвів натовп похмурим поглядом. Люди принишкли.
— На неї чекає суд. Він визначить покарання. А якщо хтось наважиться підійти до цього люка до суду, матиме справу зі мною.
Він зайшов до Лейлиної кімнати і зачинив ляду. Звуки з коридору поволі вгамувалися, люди розійшлися.
Лейла сиділа на ліжку, обхопивши коліна, і розгойдувалася з боку в бік.
— Мені сказали, що ти хотіла мене бачити.
— Я не хотела тебя видеть, просто мне больше некого позвать[91].
Вона знову розмовляла з ним російською, отже, була розлючена. В кутку мерехтіла маленька газова лампа, яку дівчина не вимикала. Іншого світла Лейла не бачила вже кілька днів. Якщо газ у резервуарі закінчиться, навряд чи хтось потурбується, щоб заправити його заново. Яблонський підійшов і сів на ліжко поруч з вигнанкою.
— Що з Давидом?
— Він у своїй кімнаті. Тримають на морфії. З ним лікар Шварц.
Лейла не ворухнулася. Тео дістав флягу з віскі та зробив ковток. Вони сиділи мовчки кілька хвилин. Вогник лампи хвилювався від невидимого протягу, на стіні танцювали химерні тіні.
— Тобі, напевно, втішно спостерігати, на що я перетворилася.
Він зміряв її поглядом.
— Так, я мав би тішитися, але чомусь ні.
— Я тобі не вірю,— дівчина потягнулася по флягу.— Дай сюди.
Тео віддав їй віскі. Лейла закинула голову і зробила три великі ковтки. Він заворожено дивився на її шию.
— Ще не бачив, щоб жінка так пила віскі.
Лейла видихнула, але навіть не скривилася, лише витерла рот рукавом і вперлася чолом у зігнуті руки. Її плечі опустилися, вона вся зібгалася у клубок, темний розмитий силует, напівлюдину. Від неї колишньої, здавалося, вже нічого не лишилося. Відчай сповнив її по вінця. Лейла шукала вихід, її інстинкти вимагали дій, але розум підказував, що вона ніяк не зможе собі допомогти. Жоден суд не міг покарати її так, як вона карала себе сама. І Тео не був упевнений, що Лейла колись зможе пробачити собі.
Яблонський забрав флягу. Сьорбнув, відставив убік. Пальці Лейли стискали волосся. Він злегка торкнувся її плеча. Відповіді не було. Тео присунувся ближче й обійняв дівчину за плечі.
Лейла повільно підняла голову, а тоді різко скинула його руку і підвелася. Тео розчаровано видихнув. Шлях би його трафив з його жалюгідними проявами співчуття! Він міг припускати, чого б потребувала звичайна жінка в такій ситуації, але він ніколи не вгадав би, що потрібно саме їй.
Лейла непевною ходою попрямувала до люка.
Зараз вона вижене його геть. Їй не потрібні свідки її падіння.
Вигнанка крутнула вентиль. А потім опустила блокувальну клямру.
Тео здивовано кліпнув. Лейла висмикнула з-за пояса сорочку, розстебнула ґудзики і таким самим непевним кроком повернулася до нього. Штовхнула його на ліжко і всілася верхи. Кілька секунд від несподіванки й раптового збудження він не міг навіть поворухнутися. В її непроникно-чорних очах танцювали відблиски світла, чорне волосся було розпатлане, а вуста щільно стиснуті. Тої миті вона здавалася йому середньовічною відьмою. Лейла ще раз сьорбнула з фляги. Її шия і груди виблискували від поту, але тільки-но Тео спробував торкнутися її шкіри, вона ляснула його по руці.
— Я зрозуміла, де моє місце,— презирливо, гнівно вимовила вона.— Але тепер не скигли.
Джекі оглянула вози — цього разу їх було менше, ніж коли з Михайлівської їхав Давид. У грудях тріпотіло від почуття невідомості: до кордону не менше п’ятьох кілометрів, частину з яких доведеться їхати через глухий ліс. Перед очима ще стояли жахливі картини — трупи, простирадла в крові, понівечений Давид. Джекі їде його слідами. Бо її люди хочуть їсти. І вона не може забирати воїнів з постів після нещодавніх втрат.