В ніздрях залоскотало від гару. Вітер сатанів — потужний подух мало не скинув його вниз. Тео вчепився у крижані ґрати на самому краю і дістав з кишені тетранокль.
Уся північна частина Аристократичного району палала. За річкою рухалася незліченна кількість військ. До міста йшли танки — то були російські «ведмеді» і «рисі», гуркотіли бойові машини. Тео примружився, намагаючись порахувати кількість, але раптом його погляд упав на один з пагорбів за межами міста.
— O, kurwa...
Це була «Каталіна» — найпотужніша на світі мортира. Навколо величезного жерла метушилися солдати. Раптовий спалах, гармату огорнула пара. Тео вчепився в ґрати, собор струсонув вибух. У повітря вивергнувся стовп диму. Будинок на сусідній вулиці за мить перетворився на руїни.
Яблонський сховав тетранокль за пазуху і поповз до дверей. Спустившись на площу, він побачив Аслана. Обличчя вигнанця було суворе, зосереджене. Він швидко перетинав площу, стискаючи в руках ракетомет.
— Здоров був, вояче!
Вигнанець обернувся і закляк. Його очі розширилися, він зблід і прошепотів щось під ніс, ніби побачив привид.
— У них «Каталіна»,— промовив Тео.
Аслан поправив лямку ракетомета.
— Та й нехай.
Тео гірко посміхнувся. Він навіть тішився з того, що не мав чого втрачати. Ніхто, крім Джекі, не знав, що цієї ночі він був смертником і щомиті міг упасти замертво. Хай як закінчиться ця ніч для Аслана, Джекі, вигнанців і решти захисників Леобурга, його шанси дорівнювали нулю. Оздемір не випустить Федю живим. Питання лише в тому, скільки ще часу триватиме його агонія.
— На тебе зачекалася друга лінія, Яблонський.
— Уже біжу!
— Тримай ось це,— Аслан зняв з плеча шкіряну торбу.— Там є кілька корисних штукенцій.
Вигнанці, які пробігали повз, тепер теж зачудовано юрмилися довкола нього, наче діти в зоопарку.
— Чого стовбичите?! — гаркнув Тео.— По місцях! Пішли, пішли!
Земля здригнулася під ногами, але цього разу вибухнуло на сході. Тео обернувся на спалах. За їхнім планом, відступаючи вглиб Аристократичного району, леобуржці мали підірвати...
— Австрійський міст,— Аслан дістав годинник.— Ми починаємо.
Лейла сиділа біля стіни, дослухаючись до вибухів, що руйнували місто. І Леобург, і вона сама навряд чи доживуть до світанку. Лейла подумала про Яблонського. Оце іронія: свою останню ніч вона провела з чоловіком, якого, як їй здавалося, щиро ненавиділа. Вона не розуміла, навіщо це зробила. Коли Тео прийшов, у неї не лишилося нічого, крім гніву, розчарування і провини, і вона просто не могла впоратися з цим. Вогненна куля руйнувала її зсередини, і єдиною людиною, з якою вона могла поділитися, виявився Тео. Тільки він лишився на її боці. Вчора Яблонський ніби послабив зловісний зашморг на її шиї, і вона нарешті змогла дихати. Проте Лейла ніколи не розповість йому про це. Тепер уже — ніколи.
Знов оглушливо гримнуло. По місту била артилерія. Лейла уявляла, як на обрії над Леобургом постає вогненна заграва, як руйнуються будинки, і величні собори, заводи, ошатні маєтки перетворюються на пил, а чорні тліючі стіни без дахів жадібно їдять сніг, що падає з небес.
Люди, що прийшли сюди, не могли змиритися зі свободою. Вони не зносили свободи, вона доводила їх до сказу, і їхні тіла вкривалися потворними виразками на саму думку про те, що Леобург може полишити ту «тиху гавань», у яку так надійно, намертво пришвартував його Юміт Оздемір. Ведмідь тримав у пазуристих лапах це місто, цей народ, як і сотні інших народів, і щиро вважав його своїм продовженням. У його волохатій голові не вкладалася думка, що хтось наважиться повстати проти нього. Адже хто захоче змагатися з такою потугою? Безсумнівно, росіяни вважатимуть за краще знищити Леобург, розібрати його до останньої цеглини, ніж дозволять їм дихати вільно.
У коридорі знову дзвякнули ключі. Лейла здригнулася і втиснулася у стіну.
На порозі з’явилася висока темна постать. Дівчину кинуло в жар. Він тут. Тут. Лейлине серце болісно стислося — від страху і від солодкого передчуття близької помсти.
— Стань обличчям до стіни,— наказав голос.
Ні, це не Оздемір. Лейла підкорилася. Позаду почулися кроки, до камери ввалилося ще двоє охоронців. Троє чоловіків — небагато, вона, певно, впоралася б, але вирішила завчасно не ризикувати.
— Коли він прийде?
— Стули пельку,— байдужно вимовив голос, і Лейла відчула, як її поплескують по боках, обмацують пахви, комір, стегна. Чиїсь чіпкі пальці влізли до халяви чобота.
— Ніж. Більше нічого нема.
Хтось вилаявся, брязнули ключі.
— Виводь її.
Її вивели в коридор. Залишилося якихось кілька хвилин. Але для того, щоб виконати задумане, їй доведеться здійснити неможливе.
Над містом літала смерть. Джекі відчувала її незриму присутність у моторошному посвисті снарядів і в тремтінні кам’яних вулиць, але не могла змусити себе ховатися під землею, гадки не маючи, що відбувається. Поранених із собору евакуювали до підземного шпиталю під університетом, тож її допомога могла знадобитися там. Саме туди вона й побігла. Після того, що вона скоїла, їй було нестерпно залишатися наодинці з самою собою. Вона ладна була продертися на передній край оборони, кинутися під танк, що завгодно, аби забути те, що промовив Тео.
«Що ти накоїла...»
На вулиці було моторошно і безлюдно, ніби після атомного вибуху,— ані людей, ані паромобілів, ані екіпажів, лише гуркіт моторів десь у самому серці Леобурга і вибухи, які шматувати його тіло. Академічний район поринув у темряву. Раптово Джекі почула вибух з іншого боку міста, й усе на мить завмерло. З боку Австрійського мосту в небо здійнявся сизий дим, видимий у тьмяному світлі місяця. Джекі зірвалася на біг. Попереду бовваніла велична будівля Класичного університету.
Раптом дівчина зупинилася.
Нагорі щось рухалося. Щось дуже велике — Джекі майже фізично відчувала важкість на своїх плечах. Засвистіло, вона ледь устигла звести погляд, як небо впало на землю.
Джекі відкинуло вбік, вона скрикнула від різкого болю в спині, але вже не чула власного голосу. Перед очима все блимало, її засліпило яскраве біле світло. Будинки навколо валилися, земля стогнала, злітала в повітря бруківка. Наче футбольний м’яч, повз Джекі прокотилася кам’яна голова статуї з фонтана на площі. Але дівчина вже не чула ні гуркоту, ні раптової тиші, що впала на розбиті вулиці, вона лежала горілиць і дивилася в темне небо широко розплющеними очима. А тоді пекло розчахнуло безжальну пащу і ковтнуло її.
— Ufam Tobie, boś Ту wierny, wszechmocny і milosierny[93]...
Над містом ніби розлили чорнило, і навіть вогонь від пожеж не розсіював цього нескінченного мороку: всі ліхтарі вимкнули. Тео звів погляд угору. Нічне небо гуло і тремтіло. Вони сиділи у правій вежі маєтку Яблонських, а над ними повільно пливли ворожі повітряні кораблі. Блискучий метал кулемета «ворт-честер» під брезентовою накидкою холодив Тео долоню.
— Dasz ті grzechów odpuszczenie, taskę і wieczne zbawienie[94].
Це бурмотіння нестерпно дратувало. Яблонський рвучко обернувся до солдата, що сидів поруч з ним, та коли побачив, як міцно той замружився від жаху, затнувся. Пальці солдата перебирали вервицю. Білі намистини світилися на тлі темної брудної шкіри. Здається, його звали Адам.
Так, шансів у них небагато.
Солдат розплющив очі. Цієї миті пролунав перший вибух.
Стіни затремтіли, посипався тиньк.
Тео визирнув у вікно. Огляд з вежі дозволяв бачити більшу частину Аристократичного й Академічного районів з низькою забудовою. Блискучі цятки дирижаблів зависали над містом. З темного черева рівними рядами сипалися бомби. Вони позначали свою моторошну ходу Академічним районом. У повітря один по одному злітали будинки.