— Пресвята Діво,— видихнула Ґрета.
— Доброго ранку, пані й панове,— спокійно мовив він.— Підніміть руки і відійдіть від пана Дем’янича. Пане Дем’яничу, спускайтеся.
Данило відчув, як поруч заворушився дядько. Якщо він зробить крок, вони приречені. Ґрета витріщилася на Бобрикова і повільно підняла руки. До ангара зайшло ще кілька людей у цивільному. Їхні револьвери були звернені до втікачів.
— Агент особливої канцелярії при міністерстві закордонних справ Австро-Боснійської Імперії, Костянтин Дмитрович Бобриков,— відрекомендувався він.— Пане Яблонський, як же ви нам допомогли!
Данило ніяк не міг зрозуміти, що відбувається, його мозок ніби спаралізувало. Бобриков... але ж він був російським агентом. І він... він радив звернутися до Ревкомітету... Вони мали стати їхніми союзниками... Що... що відбувається?
— Я довгенько не міг вийти на генерала, але знав, що рано чи пізно вони підуть ва-банк,— Бобриков кинув погляд на нерухоме тіло Зінкевича.— Я знав це, відколи Зінкевич вийшов на контакт з вами. Ви привели мене до Коджича. Завдяки вам вдалося викрити всю їхню мережу, браво!
Данило перестав дихати. Все від початку було не так, як він уявляв. Австрія спрямувала до Леобурга росіянина. І Бобриков шукав щура в австрійській верхівці, намагаючись вистежити його за контактами з леобуржцями, й періодично ділився з ними розвідувальною інформацією про дії Росії. А тепер...
— Пане Дем’яничу, ходіть сюди. Запевняю, вам нічого не загрожує.
Данило наче прокинувся. Його охопило незрозуміле почуття легкості. Він ніби намацав усередині важіль, що перемикав його свідомість на Едварда Яблонського, який здійснював учинки, що їх Данило ніколи б собі не дозволив. Хлопець рвучко кинувся до дядька і схопив його за комір. Дем’янич здригнувся, коли його скроні торкнулася холодна цівка револьвера. Ґрета витріщила очі.
— Бобриков, не робіть різких рухів,— засичав Данило, притискаючи дядька до себе.— А то вся ваша суперзброя піде коту під хвіст. Ви знаєте, що без нього ця установка — металобрухт.
— Опустіть револьвер,— нетерпляче мовив агент.— У вас нема шансів залишити цей ангар.
Данило зробив крок до приладової панелі.
— Запускай.
— Що?..— пробелькотів Дем’янич.
— Запускай цю довбану машину!!! — заревів Данило.
— Пане Яблонський, я вас попереджаю...
Данило вже не чув Бобрикова. Він відчував, як навкруги поширюється енергія — як вона вібрує, переливається, кличе, тягне за одяг, здіймає волосся. Краєм ока Данило помітив пляму — мерехтливу, пульсуючу діру в реальності. Дем’янич рвучко натиснув на важіль, і мотор під «великою рибою» загуркотів. Данило схопив Ґрету за руку, а тоді побачив, як спалахнули кристали в контейнерах під ґратчастою платформою, на якій вони стояли. Машина здригнулася і зрушила з місця. Гримнули постріли, але Данило вже нічого не чув і не бачив, окрім ревіння і потужної сили, що огортала його і забирала кудись у невідомість.
Тео приготувався ухилитися від ножа, та Лейла заціпеніла. Вона не рухалася, на обличчі застиг жах. Її зіниці різко звузилися від яскравого світла, очі набули відтінку міцного чаю і наче осліпли. Серце Тео мало не вирвалося з грудей. Він знайшов її. Він устиг. Яблонський відвів світло від її обличчя.
— Тео!
Лейла видихнула з таким відчаєм і радістю, що йому перехопило дух. А тоді кинулася до нього і жадібно поцілувала.
Він почувався, наче уві сні, де Лейла раптом підпустила його до себе так близько, що йому вдалося зазирнути за межу, де за кулеметною туреллю ховалася перелякана дитина. Тої ночі, яку вони провели разом, Лейла так і не дозволила себе поцілувати. Тео згадав, як вона з огидою скривилася і відвернулася, коли він потягнувся до її вуст,— наче дівчина з будинку Шарлотти, чий поцілунок коштував дорожче, ніж будь-яка дія з її тілом. Та ніч була задушливим, безжалісним пеклом і не мала нічого спільного з коханням. Вони виливали свою ненависть — одне до одного, до своїх ворогів і до друзів, до цього клятого міста — й залюбки поламали б одне одному кістки. Але сьогодні все було інакше. Ця мить була ще однією дрібкою того справжнього, що існувало між ними, того, що залишилося б після цих ігор на виживання. Тео вже бачив її такою: коли діставав з-під бура субтерини й коли Лейла дізналася про трагедію з Давидом.
Вигнанка відірвалася від його вуст і хотіла відвернутися, але він узяв її обличчя в долоні й не дозволив. В очах дівчини стояли сльози, вона всміхалася. Тео криво посміхнувся у відповідь:
— Що, справи такі кепські, люба?
Лейла засміялася й закотила очі.
— Настільки кепські, що я рада тебе бачити.
Вона відповіла німецькою, не намагаючись, як зазвичай, дратувати його російською мовою. Її голос звучав так схвильовано і ніжно, що Тео мимоволі заслухався, але за мить вигнанка посунулася, і він побачив свого двійника.
— Matka boska![97] — Яблонський посвітив на нього.— Як він ще живий?!
— Вам обом пощастило, що є така чудова я,— Лейла змахнула сльози.— Але треба забиратися звідси, бо ти наробив галасу стріляниною.
Тео повільно простягнув руку до фіолетового Фединого обличчя. Його занудило, в очах зашугали білі мухи. Біль його двійника дерся крізь «ширму», наче монстр у зачинені двері в нічному кошмарі. Якоїсь миті Тео раптово занурився в барило з чорнилом.
— Тільки не це! — Лейла поплескала його по щоках.— Агов, Яблонський, зараз не час непритомніти!
Тео розплющив очі. Він лежав горілиць на підлозі. Руки і ноги стали ватяні.
— Він надто близько. Мені важко... утримувати... «ширму». Але Женя навчила... Потрібен постійний біль. Мій, саме мій.
Лейла здивовано вигнула брову.
— То тебе треба періодично бити, різати чи кусати? Це я залюбки.
Тео сів і розім’яв шию. Імла в голові поволі розходилася.
— Для початку потрібно мовчати і робити те, що я кажу.
— Це вже складніше,— зітхнула дівчина.— Все, вшиваймося!
Тео узяв Федину руку і закинув її на плече. Раптовий біль у ребрах вибухнув тисячею фугасів. Яблонський заскреготів зубами і потягнув двійника до виходу. На сходах лежав убитий поліціянт і дивився кудись у стелю незрячим поглядом. Лейла помітно здригнулася, проходячи повз тіло. Вони виповзли на вулицю. Десь за обрієм уже визрівав світанок, небо поволі ставало не таким диявольськи чорним, обриси будинків Єврейського кварталу чіткішали. Лейла перелякано видихнула, помітивши ще кілька тіл. Вони були вдягнені в темні однострої леобурзьких тюремників. З Фединих спогадів Тео не зовсім розумів, який вибух зруйнував в’язницю, але трохи згодом пригадав маленьку цяточку літоциклетки, що протаранила балон російського дирижабля. Ймовірно, здетонував боєкомплект.
Лейла визирнула з-за рогу будинку і поманила Тео вперед. Вони пройшли вздовж порожньої вулиці та присіли за ящиками біля доків. Вигнанка присунулася до нього. Тео всюди переслідував неприємний запах. Він принюхався.
— Чому від вас тхне...
— Лайном?
— Власне, так.
— Оздемір побачив мене і перелякався,— Лейла скептично підібгала куточки рота.— Насправді ми вибиралися з в’язниці через каналізацію.
— Оздемір... що з ним?
Вигнанка відсунулася і відвернулася до річки. Вочевидь, у неї нічого не вийшло, але Федя тоді був не при тямі й ніяк не міг заповнити прогалину в пам’яті.
— Він тебе скривдив?
Тео не знав, навіщо спитав це. Лейла однаково збрехала б, навіть якщо цей брудний вилупок справді щось їй заподіяв, але це питання займало всі думки Тео. Він відвернувся від вигнанки, щоб мимохіть не побачити правдиву відповідь у її очах.
— Ні. Не встиг,— Лейла раптом м’яко торкнулася його плеча і додала,— не хвилюйся.
Тео обернувся. «Не хвилюйся». Її голос прозвучав так ніжно, ніби він справді щось важив для неї.