— Яблонский, дай пройти. У меня выдалась чертовски плохая ночь[101].
— Ничего, потерпить, прошлая ночь ведь была чертовски хороша[102].
Тео вимовив цю фразу російською, по Лейлиній шкірі враз пробіг морозець. Яблонський не мав німецького акценту. На його обличчі заграла пихата посмішка. Лейла не могла повірити: перед нею ніби стояла інша людина, і вона не знала, що ще змінилося в ньому за цю довгу ніч.
— Як?..— видихнула вигнанка.
— Якось так сі стало, люба моя,— відповів він українською і засміявся.— Все, що було його, стало моїм. Тож я розмовляю його мовами, а Федя — моїми. І ще, мабуть, він непогано стріляє. Чи зможе виграти першість Леобурга з покеру. Але це неважливо. Важливо, щоб ти відповіла на моє запитання.
Лейла роздратовано подумала, що чомусь давно не хотіла його вбити.
— Яблонський, єдине моє бажання зараз — це знайти будь-яке джерело теплої води і помитися, поки нас не вбили. Тож у мене нема часу на твої дешеві жарти.
— Невже тобі настільки неприємна моя увага?
— А, це коли до тебе залицяється мужик з перегаром? Мабуть, ні.
— Що ж, доведеться тобі трохи потерпіти, адже ти досі під арештом,— Тео окинув її поглядом.— До речі, ти теж не завжди пахнеш ружами.
Лейла презирливо скривила губи.
— Саме так, тому мені терміново треба помитися.
— Я — твій конвоїр. Якщо ти і підеш кудись, то лише зі мною.
— Що?!
— Так-так, намилю тобі спинку,— кивнув Яблонський.— А поки що сядь біля вогню і слухай мої дешеві жарти.
— Тео, я хотіла...
Вигнанка здригнулася. Поруч з ними стояла Джекі. Вона була бліда, але її обличчя ніби сяяло зсередини.
— Тео, я не знаю, як тобі вдалося, але я хотіла подякувати...
— О, я тут ні до чого,— він швидко натягнув на себе суху сорочку.— Це все вона.
Лейла втягнула голову в плечі. Джекі звела на неї погляд. Від цього їй раптом забракло місця. Хай вона піде, хай вона відчепиться...
— Лейло, дякую тобі...
— Так. Ні. Стоп. Це все Яблонський. Він нас витягнув.
Тео закотив очі.
— Та я б не звівся на ноги без твоєї допомоги, Женю,— він глипнув на юрбу леобуржців і поспіхом виправився,— Агнесо.
— Отож, ми всі одне одного трохи виручили і забудьмо про це,— нервово смикнулася Лейла.
— Гадаю, тобі доведеться все йому пояснити,— Тео звернувся до Джекі.— З моїх спогадів йому буде важко щось зрозуміти.
Джекі насупилася і кивнула. В коридорі почувся гамір.
— Агнесо! — до Джекі підбіг вигнанець і тицьнув їй купу телеграм.— Свіжі зведення з фронтів!
— Що там? — Тео кивнув на телеграми.
— Австро-Боснія розірвала союз із Пруссією,— пробурмотіла Джекі, простягаючи йому паперову смужку.— Пруссія вела таємні переговори з Британією.
— Отже, вони намагатимуться припинити війну з Францією і зосередяться на Росії та Етрурії,— Тео хитнув головою.— Після Другої війни це досі їхні головні проблеми.
— Схоже, ти маєш рацію,— Джекі витягла з купи повідомлень ще одне.— От тільки на італійському фронті їм не щастить. Страйк флоту в Далмації.
— Народи балканського півострова вже наїлися війни доневпоїду,— посміхнувся Тео.— Якщо хорвати ще трохи натиснуть — Австрія за кілька днів утратить Балкани.
— Чого ти радієш? — кинула Лейла.— Польща... пардон, Малопольське Князівство пропускає через свою територію австрійські війська. Вони будуть тут за кілька днів. І візьмуть Леобург голіруч.
— Не візьмуть,— заперечила Джекі.— Данило повернувся. І він повернувся з австрійською суперзброєю.
Лейла здригнулася. Це здавалося неймовірнішим, ніж її втеча з в’язниці. Брови Тео поповзли вгору.
— Вони не полізуть сюди,— промовила Джекі.— Як і росіяни. Я бачила, як діє ця машина. Росія втратила цілу армію за кілька хвилин. Ми всі живі лише тому, що Данило їх зупинив.
Лейла закліпала.
— Тобто, їм залишається...
— ...розпочати бійку з Росією трохи північніше,— посміхнувся Тео.— Приймаю ставки за австрійський бліцкриг на Петербург.
— Гаразд,— гмикнула Лейла.— Ну і де той ваш Данило?
Джекі зупинилася, перш ніж переступити поріг маєтку Яблонських. На весь маєток лишилися цілими лише кілька вікон. Одну зі стін посікло, бурий ракушняк був поцяткований дірками від куль, верхівку правої вежі звалило вибухом.
— Нагору,— скомандувала Джекі.— Кімната ліворуч.
Леобуржці занесли Федю на другий поверх. У кімнаті Едварда було надприродно тихо. Мініатюрний годинник-скринька на столі мовчав. Вікна були наглухо зачинені. Здавалося, що ця кімната — єдина, в якій все залишилося так, ніби її господар хвилину тому вийшов по якусь дрібницю й от-от повернеться. Водночас вулицю поруч з будинком було завалено обгорілим металом. Джекі переступила поріг. Повітря в кімнаті відчутно здригнулося, ніби стрепенулася з несподіванки жива істота. Будинок упізнав її.
Вони довго вирішували, куди доправити Федю: в Ратуші залишати його було не можна, а шлях до шпиталю перекривали груди знищеної техніки, тож Тео згадав про маєток. Тут принаймні мала бути вода.
Леобуржці допомогли Феді підвестися. Джекі підставила йому плече. Лікарі в Ратуші поверхнево оглянули його та вкололи знеболювальне, але їй так ніхто нічого не розповів. Залишалося чекати на лікаря Шварца або когось з університетського шпиталю, проте все це потребувало часу. А Федя ледве тримався на ногах, і йому точно зараз був потрібен відпочинок.
У двері постукали, Джекі здригнулася. В руці леобурзького добровольця, що їх супроводжував, з’явився револьвер: він штовхнув двері й відійшов убік.
На порозі стояв худий старий у чорному костюмі. В душі Джекі ворухнулося щось світле, майже забуте — Агнесин спогад. Вона його любила. Старий був на її боці, коли загинув батько.
— Свенсон...— прошепотіла Джекі.
— Я гадаю, що вам знадобляться ці речі, панно... Агнесо,— прорипів старий і простягнув їй чоловічу сорочку та штани, ймовірно, з гардеробу Тео. Джекі кивнула, Свенсон глипнув на Федю, але втримався від питань.
— У будинку є вода?
— Котел уже нагрітий.
Свенсон залишався в будинку. Він був тут і чекав на повернення господарів.
— Ви вільні,— сказала Джекі добровольцям.— Ми далі вже самі.
Джекі завела Федю до ванної кімнати й усадовила на стілець. Хлопець здригався від найменшого дотику і досі не вимовив ані слова. У грудях переполошеним птахом билася тривога. Джекі здогадувалася про те, що він витерпів. Але вона й гадки не мала, яким він повернувся.
— Ось так, обережно,— дівчина взяла в шафі ножиці й одним рухом розрізала його брудну сорочку.
Й тут-таки придушено скрикнула і притулила крижані пальці до вуст. Його спина була вкрита дрібними ранами: ножові порізи, опіки, синці, садна, відбитки якихось знарядь тортур, про які вона могла лише здогадуватися. На Феді буквально не було живого місця. Так, його катували зі смаком і знанням справи. Згодом ці ушкодження перетворяться на потворні шрами.
— Не дивися туди,— жорстко мовив Федя.
Його голос здався їй чужим. Це були перші слова, які він вимовив у її присутності. Джекі важко зітхнула і зняла з нього сорочку.
— Я помию тебе і змащу рани.
Він не відповів.
В очах у Джекі періодично тьмарилося, ніби вимикалося світло. Дівчина навіть не помітила, коли у ванній з’явився Свенсон, просто потрібні речі вчасно з’являлися поруч — мазь для ран, бинти, пластир, чистий рушник. У грудях Джекі ворушилося щось холодне й липке. «Він вижив, це головне»,— повторювала вона як мантру, але насправді розуміла, що її Феді більше не існує. Він залишився біля того мосту, коли пожертвував своїм життям заради неї. І ким тепер став чоловік, що сидів перед нею, вона не знала.