— Віддай мені револьвер,— Данило простягнув руку.
Руки Тео трохи тремтіли, з револьвера цівкою вислизав дим.
— Забирайся, Едеку. Не хочу тебе бачити.
— Ні. Я не можу залишити тебе в такому стані зі зброєю.
Кілька секунд вони незмигно дивилися один одному в очі. Тео трохи заспокоївся. Залишився лише шалений подив у очах.
— Kurwa...— видихнув він.— Певно, ти задумав щось дійсно грандіозне, якщо не злякався прийти сюди, хоч я цілком міг прострелити тобі макітру! Що ж, вважай, я повірив у твою щирість. Але ви з батьком жорстоко помиляєтеся! Я не тупий нездара, як ви вважаєте. Я ще поквитаюся з вами всіма.
Тео сунув револьвер у кобуру й промчав повз Данила до виходу зі стайні, міцно штурхонувши його плечем.
Розділ 5
Постріл
Недільний ранок видався туманним і тягучим, наче молочний кисіль. Родина Яблонських, як і більшість благочестивих містян, зібралася до церкви. Біля дверей Михайлівського собору, пильно оглядаючи юрму вірян, виструнчилося кілька поліціянтів. Здавалося, вони от-от накажуть дамам вивертати на землю вміст ридикюлів, а чоловікам — знімати циліндри й показувати підкладку сюртуків. Данило, проходячи повз наглядачів, низько схилив голову, щоб не привертати зайвої уваги — дуже не хотілося мати справу ані з поліцією, ані з якимось інспектором з приводу вибуху, про який він і гадки не мав.
Після вчорашніх подій Данило не наважувався підійти до Фелікса з феротипом: навіть коли всі члени родини повернулися, варто було Тео з’явитися поблизу батька, повітря між ними миттєво електризувалося. Данилові лишалося тільки стежити за тим, щоб розлючений Тео не накоїв дурниць... або щоб Юліана знову не підмішала Феліксу чогось до ранкової кави!
Ось і тепер, сидячи на вузькій незручній лаві в соборі святого Михайла, Данило раз по раз поглядав у бік своєї «тітоньки». Юліана знову перебувала в якомусь безглуздо-екзальтованому стані: вона склала руки й благоговійно закотила очі. Зрідка її губи тремтіли — схоже, шепотіла молитву. Оце так, подумав Данило, спочатку підсипала якусь гидоту в келих родичеві, а потім ревно молиться. В тому, що порошок — не ліки, Данило не мав жодного сумніву.
Данило випадково зустрівся поглядом з Агнесою. Поміж зведених чорних брів — маленька серйозна складочка, вуста стиснуті, в очах — недовіра. Стежить! Та що ж таке?! Що він їй зробив?! Чи вона теж дещо задумала проти Фелікса й дізналася, що це Данило перешкодив здійсненню їхнього з матусею плану? Хлопець відвів погляд і втупився в кам’яну мозаїку на підлозі.
Найнеприємніше почалося після меси. До нього підходили незнайомі люди, плескали по плечу, тиснули руку, питали про здоров’я, вітали з поверненням. Один хлопець з вусиками, як у Едварда на феротипі, навіть міцно обійняв його, як старого приятеля. А якась симпатична білявка, вочевидь, одна з тих, хто писав Едвардові любовні листи, вліпила йому ляпаса й гордовито пішла.
Данило наблизився до екіпажів і вже збирався підсісти до Фелікса, щоб нарешті показати йому феротип, але тут його «батько» зупинився біля дверцят кабріолету й поважно заявив, що їхню родину бажають бачити у пана Сяо Ши.
— В якого ще пана?..— роздратовано пробурмотів Данило, зіпершись на товсту загнуту трубу, що стирчала з тротуару. Труба здригнулася й почала декламувати вірш. Данило з несподіванки відсахнувся вбік. «Автоматичний читець. Дар Жиля Легардо вільному місту Леобургу»,— пояснювала мідна табличка. Виявилося, він натиснув долонею на невелику кнопку під нею.
— Невже ви забули про пана Сяо Ши? Раніше ви просиджували в нього в салоні цілі дні.
Позаду стояла й іронічно посміхалася Агнеса. Данило озирнувся на екіпаж Фелікса, але місця поруч з ним уже зайняли Юліана, Альберт і Беата. Данилові нічого не залишалося, як сісти з Агнесою. Він подав їй руку й допоміг сісти в екіпаж, слідом за ними заскочив Тео й плюхнувся на сидіння навпроти. Його почервонілі очі й невпевнені рухи свідчили, що він устиг добряче хильнути.
— Господи,— видихнула дівчина, сплеснувши руками.— Де ж ви примудрилися...
— Не твій клопіт! — гримнув він.— Усі прагнуть оточити мене турботою!
— Ану легше, ковбою!
Данило помітив, як Агнеса ковзнула дивним поглядом по його обличчю. От дурний. Тут узагалі знають таке слово?
— Не вказуй мені, що робити! — Тео з люттю хряснув дверцятами екіпажа.— Я цього не терпітиму.
— Добре-добре, але прошу: на пів тону тихіше,— безбарвним голосом промовила Агнеса.— Вам не завадило б згадати про Закон 4526. Поліціянти почують.
— Der Rat kann seine Verbote sich in den Arsch schieben[20],— пирхнув Тео.— Jeźeli zechcę, będę mówić tylko po polsku.[21]
— Teo!
— Що таке Закон 4526? — Данило звернувся до Агнеси.
— Цим «законом» нас зобов’язали вести справи, а також розмовляти у громадських місцях винятково російською мовою,— відповів Тео.— Прогресивне місто не може користуватися німецькою через те, що вона нібито давно перестала бути мовою науки й тепер використовується лише на догоду Австро-Боснії. Крім того, ми зобов’язані поважати права російськомовної громади. І, певна річ, це данина довгим і вкрай вигідним для Ради взаєминам з Російською Імперією.
— «Зобов’язані поважати російськомовних», звучить знайомо,— кивнув Данило.— І як, дотримуються?
— Так, дотримуються,— Тео розвалився на сидінні й склав руки на животі.— Переважно різноманітні посіпаки Ради, міські дурники й моя люба наречена. Тебе ж так навчали у «Доглядачах свободи», правда?
— Я закінчила гімназію до того, як з’явилися кундшафтерські[22] загони. Проте не бачу нічого поганого в повазі до численної громади,— зітхнула Агнеса.— Увесь північний схід Леобурга заселений росіянами, вони роблять значний внесок у розвиток міста.
— Агнесо,— засміявся Тео.— Тобі знадобився цілий закон, щоб поважати співрозмовника? Коли я мав домовитися з недобитками шаєнів на Чорних пагорбах, а вони вперто вдавали, що не розуміють англійської, мені довелося вивчити кілька фраз їхньою мовою. Бо я був на їхній землі, а не вони — на моїй.
— Логічно,— погодився Данило.
— Найцікавіше, Оздемір сам насилу розмовляє мовою, яку так ревно захищає,— посміхнувся Тео.— Шаєни змусили мене грати за їхніми правилами, а я примушу Раду. Маю дві рідні мови, і жодна з них не є російською. Я леобуржець, я в Леобурзі й розмовлятиму так, як мені зручно. Най випишуть мені за це батога!
Всередині екіпажа запала мовчанка. Тео схилив голову набік і задрімав. Міський пейзаж швидко змінювався — після переїзду через міст розкішні будинки аристократів змінили простіші на вигляд будівлі: схоже, це були комерційні організації — біржа, кілька банків, великі крамниці. Перехожих, не враховуючи поліціянтів на мотокатах, на вулицях майже не було, незважаючи на вихідний день. Промайнули невеличку площу з торговими рядами, і колеса екіпажа покотилися бруківкою менш респектабельного району. Вулиці стали темні та брудні, на обшарпаних балконах з’явилися малопристойні вивіски. Подекуди виднілися плакати з пропозицією швидкого заробітку, безпрограшної лотереї та «моментального кредитування». Над тьмяно освітленими вікнами однієї з крамниць красувалося зображення півголої дівулі в корсеті, пишній короткій спідниці й панчохах у чорно-білу смужку. Вона час до часу підморгувала перехожим механічним оком. «Поспішай кохати!» — закликав напис на дивані, на якому вона лежала. Знизу, під плакатом, хтось нашкрябав: «Ти не підданець, ти громадянин. V.»