Маєток Яблонських оберігається законом про збереження цінних культурних об’єктів... відповідно до закону... раз на рік власникові будинку слід з’являтися до Верховної Ради й надавати докладний звіт про стан будівлі, підтверджений висновком. Головного архітектора вільного міста Леобурга. Для виконання перебудови або інших втручань... слід подавати спеціальне клопотання до Управління охорони архітектури й історії міста...
На останньому аркуші в окремій графі перелічувалися всі власники за всю історію будинку разом з їхніми можливими спадкоємцями.
І щоб уникнути розбіжностей і суперечок поміж членами родини, за заповітом засновника Августа Тадеуша Яблонського будівля передасться від батька до сина або до іншого спадкоємця чоловічої статі, який іменуватиметься далі істинним спадкоємцем. За відсутності такого, будинок передасться в тимчасову власність міста, зі збереженням права інших членів родини Яблонських мешкати в ньому. Якщо ж рід урветься або жоден зі спадкоємців будинку з роду Яблонських не відповідатиме званню істинного, будинок належить передати в постійну міську власність.
У двері постукали, Данило здригнувся. Він рвучко схопив зі столу стос паперів, сховав їх у скриню й запхав її під ліжко.
— Так, заходьте!
Він усівся на краєчок столу. В кімнату зазирнула Юліана. В чорній траурній сукні вона мала ще більш блідий вигляд, ніж зазвичай.
— Доброго ранку, Едварде. Як почуваєтеся?
Данило роздратовано зітхнув, схрестивши руки на грудях. Він що — має настільки кепський вигляд?
— Чудово,— байдужно відповів він.— Дозвольте поцікавитися: чого вам треба?
Юліана знітилася і, втупивши погляд у підлогу, тихо сказала:
— Мені здається, ви уникаєте нашого товариства. Ви снідаєте, обідаєте й вечеряєте тільки в себе у кімнаті або — ще гірше — на кухні, серед слуг. Ви не спускаєтеся до вітальні ввечері... Я далебі не знаю, чим ми завинили перед вами...
— Ви все чудово розумієте, люба тітонько,— презирливо скривився Данило.— З огляду на обставини, що склалися, спілкуватися зі слугами мені набагато приємніше.
— Ви натякаєте, що це через Агнесин арешт? — сіро-зелені очі Юліани спалахнули, обличчя витягнулося.— Прошу, Едварде, не нагадуйте мені про той страшний день!
— Не нагадувати? — Данило криво посміхнувся.— Оце так! То ви вже встигли забути?!
Юліана посіріла й хитнулася. Здавалося, вона от-от знепритомніє і впаде просто Данилові під ноги, але він не зрушив з місця, щоб її підтримати.
— О, я не про це...— за мить відповіла вона.— Звісно, я караюся через те, що не змогла її захистити. Але, повірте, у мене була на те серйозна причина...
Оце вже цікавіше. Данило уважно стежив за кожним рухом своєї удаваної родички.
— Яка?
— Я не можу вам сказати, бо це, насамперед, в інтересах самої Агнеси,— швидко промовила вона й повернулася до початку розмови.— То що мені переказати Альбертові й Беаті? Ви прийдете почаювати?
Данило насупився, міркуючи, і тут помітив, куди спрямований Юліанин погляд. Вона витягнула шию і роздивлялася те, що лежало на підлозі поруч зі столом. Данило побачив один з аркушів, що його він щойно читав. Схоже, Юліана здогадалася, звідки міг випасти цей документ! Утім, те, що власник будинку вирішив ознайомитися з його минулим, ще ні про що не говорить. Але їй зовсім не обов’язково було знати, що вся історія Яблонських зараз міститься у скрині під його ліжком. Одного разу її вже крали.
— До чаю, кажете? — всміхнувся Данило.— Так, я спущуся. Об одинадцятій буду.
Юліана обдарувала його стриманою усмішкою, ще раз глипнула на аркуш на підлозі та вийшла з кімнати. Ледве двері зачинилися, Данило підхопив документ і роздратовано запхав його до скрині. Навіщо приходила Юліана? В те, що вона могла вбити Фелікса, він не вірив жодної секунди — аж надто груба робота, як на таку вишукану пані. Крім того, навряд чи вона стала б так підставляти власну доньку. Але те, що Юліана чудово знає, хто вбивця, і покриває його або навіть допомагає з якихось особистих мотивів, цілком імовірно. Він згадав, як Юліана намагалася підсипати в склянку Фелікса якийсь порошок, нібито засіб від розладу шлунку. Тоді вона ще не знала про історію з заповітом і, можливо, хотіла позбутися чванькуватого дівера, щоб Тео швидше став повноправним власником будинку. Проте реалізувати цей задум у неї не вийшло. В той сам час хтось почав плести свою хитру й плутану інтригу, і Юліані в ній цілком могла бути призначена головна роль.
Данило зітхнув. Зміїне кубло... Але у нього в голові вже визрів план. Він знав, що потрібно робити. У двері знову постукали. На порозі з’явилася нова покоївка, яку Свенсон нещодавно найняв на місце зниклої Верти.
— Прошу вибачити, пане Едварде, чи дозволите прибрати в кімнаті? — запитала вона російською майже без акценту: ймовірно, вона якраз і була представницею тієї російськомовної діаспори, заради блага якої в Леобурзі ухвалили Закон 4526.
Данило невпевнено кивнув, кинувши ще один швидкий погляд на ліжко, під яким була захована скриня, а потім вигукнув:
— Одну хвилину!
Покоївка покірно опустила голову й вийшла в коридор.
— Бісові секрети,— пробурмотів Данило, витягаючи архів. Він кинувся до шафи, відсунув Едвардові костюми, і запхав скриню під саму стінку. Потім зачинив дверцята й заховав ключ у кишені.
— Заходьте!
Покоївка зашурхотіла в коридорі й затягла до кімнати дивний, схожий на величезного жука з двома хоботами прилад. Один з «хоботів» покоївка одразу встромила в отвір за шафою. Вочевидь, він також працював від загальної для всього маєтку парової мережі, як і кавоварка на кухні. На мідній спині «жука» виднівся великий важіль з трьома можливими положеннями: «Mehr», «die Norm», «Weniger»[27].
— Що це? — пошепки поцікавився Данило, ніби боявся, що ця мідна істота оживе.
— Тягочист, пане Едварде,— здивовано мовила дівчина.— Його ще називають «буркотун».
— Ну звісно, буркотун, блін...— пробурмотів Данило.— Тобто, і як я одразу не здогадався?..
Дівчина подивилася на нього з подивом, витягла з-за пояса фартуха пухнасту щітку й почала змітати пил з тумбочки біля ліжка.
Данило обійшов «буркотуна» й вийшов у коридор.
Біля сходів стояло двоє: лікар Жуков — невисокий старигань із залисинами та блискучим чолом, і Альберт, який виструнчився зі звичним трохи переляканим виразом обличчя.
— Я вважаю, панні Беаті потрібно частіше бувати на свіжому повітрі,— сказав лікар і сховав у саквояж коротку мідну трубку з двома мініатюрними гнучкими шлангами.— Ліки обов’язково матимуть ефект, але мене турбує її меланхолія.
— О так, пане Жуков! Я не раз намагався вивести її на прогулянку, але Беа невтішна! Вона відмовляється виходити!
Данило зробив стурбований вираз обличчя, підійшов до них і шанобливо кивнув лікарю.
— Намагайтеся, намагайтеся, любий Альберте,— Жуков ввічливо кахикнув, натякаючи, що поспішає,— здоров’я вашої сестри залежить саме від вас.
Альберт зробив жест у бік сходів.
— Я вас проведу...
— О, Альберте! — Данило всміхнувся «кузенові».— Гадаю, в цьому немає потреби, я залюбки проведу пана Жукова.
Схоже, обидва його співрозмовники здивувалися, але заперечувати ніхто не наважився. Данило й лікар рушили сходами вниз, Альберт плентався позаду, напружено дослухаючись до розмови.
— Едварде, бачу, що ви накульгуєте... це після катастрофи водомобіля?
Данило стиснув зуби. Чортова нога! Якщо він пробуде в Леобурзі занадто довго, буде дедалі важче списувати свою ваду на вибух.
— Нещодавно послизнувся на мармурі, дрібниці.
— Дарма ви відмовилися від огляду,— лікар зміряв його недовірливим поглядом.— А як справи з вашою пам’яттю? Мене це неабияк непокоїть.