А потім Данило раптово відчув, ніби хтось схопив його спереду за майку і повів за собою.
— Що за фігня? — пробурчав він і за інерцією зробив крок вперед.
На секунду стало дуже тихо, немов заклало вуха. Шкіру кілька секунд поколювало, а в роті з’явився дивний присмак, ніби від м’ятної жуйки. Данило похитав головою і порухав плечима. Жодної плями. Мабуть, примарилося.
— Федю! — відчинив він двері.— Годі валятися! Ходімо!
Тиша. Чи він знущається?
Данило вийшов у коридор — й отетерів.
З бронзового горщика між Фединою кімнатою і кімнатою Джекі стирчало строкате листя дивної квітки.
Під ногами були не голі дошки, а червона килимова доріжка.
Маріанна Олександрівна зранку пригнала загін робітників? Та ну. Коли б вони встигли? Данило відчув, як по спині війнуло морозом. Він шукав секундомір і роздивлявся пляму в повітрі не більше двох хвилин.
Данило торкнувся стіни — навіть шпалери стали геть іншими: з темно-золотавого атласу. На стіні між його кімнатою і сусідньою — портрет незнайомого чоловіка у старомодному костюмі з червоною стрічкою через плече.
Кімната Феді була замкнена.
Може, це все ж таки сон? Буває ж таке — здається, що ти прокинувся і ходиш у себе по кімнаті, говориш з кимсь, а насправді продовжуєш спати. Отже, він досі в ліжку, не збирався на пробіжку і не витягав кота разом з Джекі? Але все тіло й інстинкти протестували: неможливо, неможливо, неможливо! Він глипнув на свою руку: на звороті долоні виднілися свіжі подряпини. Так, попередній сон, схоже, триває, просто змінилися декорації. Як прокинутися? Данило ущипнув себе, заплющив очі та труснув головою. Ні, це не сон. Тоді... галюцинація? Може, з’їв щось не те? Чи йому в кімнату пустили якийсь газ?
Данило йшов повільно, роздивляючись стіни й підлогу, ніби боявся наступити на змію. У голові не паморочилося, стеля не падала, кольори, яскравість — усе було, як завжди. Будинок як будинок. Якщо не брати до уваги те, що він геть змінився.
Може, це ідіотський розіграш?
Унизу почулися голоси.
Данило глибоко вдихнув і збіг сходами.
Вітальня, звідки було чутно розмови, мала майже такий самий вигляд, як і пів години тому. Старовинні меблі, секретер і стіл з темного дерева, коминок, бордові шпалери, крісла й диван. Окрім одного. Данило не знав жодного з присутніх там людей.
Звичайне питання «Хто ви всі такі?» від обурення застрягло в горлі. Чому жінки одягнені в довгі сукні з корсетами й шлярками, а чоловіки — в старомодні костюми-трійки?
Історична реконструкція? Зйомки фільму?
— Ви хто?
Данило не впізнав власного голосу — хрипкого і тихого. Схоже, присутні були не менш здивовані, бо їхні розгублені погляди ковзали по його одягу й обличчю, ловили кожен порух. З рук дівчини, що сиділа на стільці біля вікна, зі стукотом випала книжка.
— Ви хто такі? — повторив Данило майже пошепки і стер піт з чола.— Вас Федя привів?
— Edward, sind Sie wiedergekehrt? — притуливши руку до серця, самими губами прошепотіла статечна дама у кріслі.— Was ist los mit Ihnen? Wo sind Siegewesen?![3]
— Що значить звідки я повернувся? — перепитав Данило, перш ніж зрозумів, що його питали... німецькою!
Данило закліпав, ніби намагався прогнати набридливу галюцинацію. Все це схоже було на мару, оману зору, але водночас здавалося таким знайомим, наче... він уже не раз бачив таке уві сні. Так, він уже бачив їх... Чоловік з пишними сивими вусами швидким кроком перетнув кімнату. Данило відскочив, ледве той простягнув до нього руку.
— Едфард, малчік мой...— раптом ласкавим голосом пробелькотів прибулець ламаною російською.— Кдє ті биль? Мі не слішалі, как ти фошел. Мі так фолнофалісь!
— Матап, может, посфать Сфенссон? — також російською сказала дівчина, яка впустила книжку, але тут-таки перейшла на німецьку.— Потрібно негайно викликати лікаря Жукова. Нехай з’ясує, що це таке. Альберте, займися цим!
Данило ледве розумів, що відбувається і якою мовою говорять ті чи інші фрази. Сенс слів ніби виринав у нього в голові нізвідки, він розумів їх аж надто добре. Хлопець з кволим жовтуватим обличчям, не відриваючи погляду від Данила, потягнувся до дивного пристрою на столі. Пристрій був схожий на корабельний телеграф з намальованими секторами, ручкою і стрілкою. Хлопець швидким рухом перевів стрілку на один із секторів. Данило примружився, роздивляючись напис на секторі. «Doktor». Десь у глибині будинку дзенькнув дзвіночок. Поки Данило вражено спостерігав за діями хлопця, вусань знову простягнув руку і схопив його за плече.
— Што са лахмотьє? Кто дал тепе ета одежда? Мі іскать тепя дфа дня!
Серце Данила стиснулося в грудях і шалено закалатало. Ці люди невідомо як вломилися в його будинок, удають, що вони іноземці, називають його якимось чужим ім’ям, а тепер ще й хочуть викликати йому лікаря!
— Та не чіпайте ви мене! Хто ви такі й як сюди потрапили? — закричав Данило.— Де Федя? Це його ідея? Що за грьобаний маскарад?!
У цей момент у холі пролунали швидкі кроки, й Данило рвучко обернувся.
Це була Джекі. Але він не одразу впізнав її. Ніякого пірсингу. Замість зеленого чубчика і голеної потилиці — довге чорне волосся, завите акуратними локонами. І тільки очі — величезні, золотаво-зелені, все з тим самим виразом переляку і рішучості водночас. Вона здалася йому такою гарною, що, попри всі переживання, всередині раптом похололо від захвату. Разом з цим Данила охопила дивна ейфорія. Чудово! Ну, хоч комусь Федине шоу пішло на користь: Джекі — справжня лялечка!
— Едфард? — вигнувши брову, промовила вона.— Фи фернулісь?
— Йа-йа, фернувся,— в тон їй відповів Данило, ледве стримуючи сміх.— Джекі, ану ходімо на два слова!
Він гидливо відчепив пальці вусаня від свого плеча і стиснув вузьку долоню дівчини. Та зойкнула від болю. Вони відійшли на кілька кроків, але не встиг Данило розтулити рота, щоб висловити все, що думає про їхній з Федею маскарад, як вона швидко промовила німецькою:
— Едварде, вам краще піти до своєї кімнати. Якнайшвидше...
Данило вже збирався уїдливо запитати, відколи це вона вказує, що йому робити у власному будинку, але щось завадило. Джекі смертельно зблідла і тепер стояла так близько, що він міг розгледіти її обличчя до найдрібніших деталей. І він закляк на місці.
Жодного шраму. Жодного проколу. Навіть в акуратних маленьких вушках — жодної дірки для сережок.
— Це неможливо,— вражено пробурмотів він.— Я ж бачив тебе... п’ятнадцять хвилин тому...
— Я нє понімаль,— з подивом мовила вона.— Етот язик... Фи так странно...
— Я — странно?! — вигукнув Данило.— Та годі! Ти ж Джекі, правда?..
— Agnes![4]
Вона здригнулася від звуку цього хрипкого голосу й відсахнулася. З їдальні широким кроком вийшов ще один учасник цієї дивної вистави.
— Geh sofort aufdein Zimmer![5]
Данило вже нічому не дивувався і тільки з цікавістю роздивлявся його старомодний піджак, недбало зав’язану білу шийну хустку, штани з високим поясом, густий вихор темно-русявого волосся над високим чолом, злегка розпатланий від швидкої ходьби, короткі бакенбарди. Погляд знайомих темно-карих очей уп’явся в обличчя Данила, ковзнув по яскравій спортивній майці й шортах і зупинився на їхніх досі зчеплених руках. Дівчина миттєво висмикнула з його долоні руку, сховала за спину й опустила очі. Новий персонаж цієї фантасмагорії почервонів так, що навіть зникло ластовиння.
Федя. Оце вирядився! І саме він — «винуватець свята», без сумніву. Тільки навіщо це все? Що це в біса за перформанс?!