— Наконец-то,— Данило перейшов на російську, щоб підіграти, і підійшов до нього.— А я все думаю, когда же ти появиться?![6]
— Seit wann sprichst du Russisch zu Hause?[7] — з дивним блиском в очах процідив новоприбулий і впер руки в боки. З-під поли піджака вигулькнула кобура з револьвером.
Данило завмер і витріщився на зброю. Звідки це в нього? Втім, неважливо. Це просто вистава.
— А мне интересно, с каких пор ти говорить по-немецки? — Данило обійшов його, роздивляючись дивний одяг і зачіску.— Ти же двух слов связать не мог! Кто эти люди? Что за клоунада?[8]
— Милий братику,— недобре посміхнувся Федя, вперто продовжуючи говорити німецькою.— Не знаю, де ти вештався, але... Чи, бува, не сподіваєшся ти, що через утрату пам’яті можеш не повертати кредиторам гроші за провал розробки? На ліпшу вигадку твій курячий мозок не здатен?
— Курячий мозок? — перепитав українською Данило.— «Милий братику»? Що за херню ти верзеш? Що це ти на себе начепив?
Федя витріщився на нього, наче геть його не розумів. Данило наблизився і рвучко смикнув його за волосся, не сумніваючись, що зараз зірве з голови перуку. Наступної миті навколо ніби здійнявся вихор. Всі водночас заволали різними мовами, десь розривався дзвіночок, «винуватець свята» відбив атаку, повалив Данила на підлогу і придавив щокою до паркету. Вусань намагався розтягнути їх у різні боки, дивна Джекі кілька разів мало не потрапила під гарячу руку — через її вереск «Theo, nein! Nein![9]» у Данила дзвеніло у вухах.
Він ніколи не замислювався, що могло б статися, якби вони з Федею побилися — такого не було жодного разу від раннього дитинства, коли вони познайомилися на прогулянці в дитсадку. А варто було б подумати. Адже Федя виявився достобіса дужим. І він точно не збирався поступатися другові.
Ще кілька хвилин — і Данило точно знепритомнів би: його супротивник скажено давив на шию, зайнявши аж надто вигідну позицію. Але тут тиск послабшав. Данило скористався секундним перепочинком, рвонув убік і вивільнився. Він миттєво вибіг сходами нагору й озирнувся. Вусань і незнайомий дідок у довгому піджаку схопили його друга за лікті — обличчя того почервоніло, на лобі надулися вени, він щосили борсався і сипав добірною лайкою. В цю мить, стоячи в потоці блідого ранкового світла спиною до вікна, Данило помітив тінь, що повзла по підлозі. У небі щось рухалося. Не хмара. І не літак — занадто низько й гуркоче, наче звичайний автомобіль. Щось велике. Гігантське!
Данило обернувся саме тої миті, коли над будинком, кліпаючи сигнальними вогниками, проплив... дирижабль.
Це було останньою краплею. Він не спить, це не маскарад. Він просто збожеволів!
Жодна з повітряних куль, які Данило раніше бачив, і близько не могла зрівнятися розмірами з цим повітряним кораблем. Потужні двигуни гуркотіли, з машинного відділення по сріблястому боку струменіла цівка чорного диму, гондола здавалася непропорційно маленькою, ніби дитяча колиска. Почувся звук — наче хтось голосно свиснув у свисток. Дирижабль плавно набрав висоту і нарешті зник у низьких хмарах.
Від шоку Данило безпорадно опустив руки, і в цю мить на нього зі спини налетів нещодавній супротивник. За інерцією вони обидва звалилися в куток, але нападник підняв його з підлоги і жбурнув у бік дядькової кімнати так, що Данило мало не виламав двері спиною.
Він потрусив головою, щоб оговтатися; зі сходів знову пролунали жіночі крики, дід і вусань удруге вчепилися в його переслідувача.
Так, уперед не прорватися, галерея закінчується глухою стіною. Залишалося єдине: Данило заскочив у дядькову кімнату, зачинив по собі двері й провернув ключа. Клямку почали смикати, він позадкував у центр кімнати, і тіло раптом знову овіяв прохолодний вітерець...
Усе стихнуло. Данило підійшов до дверей і дослухався. Що це все в біса означає?
Розділ 2
Питання фізики
Джекі сиділа на дивані й наполегливо гладила кота, якому, здавалося, це не дуже подобається. Вона трохи заспокоїлася після знайомства з новим господарем і вирішила розробити план, що дозволив би їй залишитися в будинку. От якби стати Данилові у пригоді! Але поки що слід добре вивчити противника й постійно тримати його в полі зору. Як-от, наприклад, зараз.
Федя вже хвилину крутився біля старовинного дзеркала в масивній темній рамі, ретельно пригладжуючи й зачісуючи волосся, щоб не лізло в очі. Судячи зі спортивної форми, яка була на ньому, вони з Данилом збиралися на пробіжку. От тільки де ж Данило? Джекі обернулася в бік сходів.
— Даню, ну де ти застряг?! — Федя нарешті відірвався від дзеркала і впер руки в боки, дивлячись угору.
Рипнули двері кімнати Івана Дмитровича. На сходах пролунали повільні кроки.
Данилове лице було настільки блідим, що, здавалося, він от-от упаде. Він сповз сходами, не відриваючи приголомшеного погляду від обличчя свого друга. Потім підійшов ближче, примружившись і пильно вдивляючись, ніби бачив того вперше. Федя закляк на місці. А Данило підняв руку й торкнувся його волосся, смикнув футболку, поплескав по плечу.
— Ти чого? — до Феді повернулася здатність говорити.
— Чому ж не німецькою, милий братику? — з безглуздою посмішкою вимовив Данило.— Чи ти всього кілька фраз вивчив?
— Е-е-ем, що? — погляд фарбованого став стурбованим.— Маєш дуже дивний вигляд, чуваче. І блідий, наче зустрів у себе в кімнаті Майкла Джексона.
— Гірше,— прошепотів Данило й перевів погляд на Джекі.— О, ти знову зелена?
Що таке? Він п’яний? Чи схибнувся? Дівчина відчула недобре поколювання десь у районі шлунку, яке зазвичай попереджало її, що саме час забиратися геть. Кіт скористався секундною розгубленістю хазяйки, вистрибнув з рук і чкурнув у їдальню.
Данило сів у крісло й заходився ретельно обмацувати предмети навколо себе: атласну оббивку, різьблену дерев’яну спинку, журнал на маленькому столику. Джекі так захопилася спостереженням, що навіть не помітила, як Федя сів поруч. Схоже, його увагу теж поглинув Данило, і він не звернув уваги, як вона здригнулася і відсунулася.
— З тобою все гаразд?
— А в здорової людини можуть бути галюцинації? — пробурмотів Данило, звертаючись кудись у простір.— Навіть якщо нічого не вживати напередодні?
— Хочеш сказати, що тебе проглючило? — криво посміхнувся Федя.
— Ага,— Данило невпевнено кивнув.— Річ у тім, що я бачив не Джексона, а тебе... і її. Ви розмовляли німецькою. Ти був психом з темним волоссям, а вона — дуже гарна... і в старовинній сукні. А ще... ще... дирижабль.
Те, що далі розповідав Данило, звісно, вразило Джекі, проте не шокувало. Якось Іван Дмитрович повернувся додому під ранок п’яний як чіп після корпоративу в компанії, з якою він співпрацював. Джекі тоді спізнювалася на роботу до корівника, але їй довелося тягти очманілого господаря до дивана у вітальні. Зазвичай небагатослівний, того ранку Іван Дмитрович чомусь став базікати без упину й верзти нісенітниці. Про інший світ, про якихось двійників, про портали й викривлення простору. Про те, що він бачив її інакшою. Про те, що їй бажано б підтягти німецьку. Джекі страшенно дратувало це п’яне базікання, але піти вона не могла, тому сиділа і слухала, допоки старий Левченко не вирубався на півслові й не захропів на весь будинок.
А тепер те саме говорив Данило — цілком тверезий і серйозний хлопець. І він теж бачив її інакшою. Ось чому...
— Іван Дмитрович залишив мене тут жити, бо бачив мого двійника! — вихопилося у Джекі й вона затулила рота долонею.
— Якого ще двійника? У дядька теж були галюцинації? — недовірливо перепитав Данило.— Ну-ну, давай подробиці!
— Я не знаю... Він просто якось розповідав про портали до паралельного світу. І про мене. Що я — цінна знахідка. Він казав, що мріє познайомити мене з... як же її звали...— Джекі наморщила лоба.— О, Агнеса!
8
А мені цікаво, відколи це ти розмовляєш німецькою. Ти ж двох слів зв’язати не міг. Хто ці люди? Що за клоунада?