Здоровань скинув каптур і підійшов до неї. Це був рудобородий чоловік середнього віку, з грубим, але не злим обличчям. Він грайливо штовхнув дівчину в бік і продовжував сміятися, роздивляючись бранців.
— Лейло, досить! — раптом почулося згори.— В нас нема часу на жарти!
Доріжкою збіг молодик з геть чорними, мов вугілля, очима. Вони з Лейлою були схожі, наче брат із сестрою. Він скинув плащ і простягнув Агнесі. Лейла... Данилові здалося, що він уже чув це ім’я в Леобурзі, хоча був цілком певен, що ніколи не бачив її раніше. Її напрочуд гарне, з виразними рисами обличчя навряд чи можна було забути, навіть не враховуючи рубець на правій щоці.
Данило обернувся до Агнеси, щоб допомогти з застібкою на плащі.
— От лайно,— машинально просичав він українською.— І жодного порталу поруч.
Погляд Агнеси впав за його спину, Данило рвучко обернувся. Лейла дивилася на нього круглими від подиву очима. В її погляді було щось особливе. Вона підійшла до Данила майже впритул і пильно зазирнула йому в очі.
— Тоже любишь бегать по чужим мирам?[31]
Від цієї фрази і її тону Данила взяли дрижаки. Вона зрозуміла те, що він сказав, і знає про портали?! І що означає «тоже»?
— Ich verstehe nichf[32],— відповів він дерев’яним голосом.
— Прекрасно понимаешь[33],— змовницьки посміхнулася вона.
Вона говорила російською чисто, з помітним московським акцентом. Хто вона в біса така? Кілька секунд вони з вигнанкою свердлили одне одного допитливими поглядами. Потім дівчина зацікавлено гмикнула й обернулася до чорнявого вигнанця.
— Слухай, Давиде, а хлопчина цікавий попався,— сказала вона німецькою і здунула з чола чорне пасмо, що вибилося з зачіски.
— Не займай бранця!— суворо відказав вигнанець.
Вона кокетливо вигнула брову й оглянула Данила з ніг до голови.
— Важко втриматися від спокуси,— дівчина засміялася, зблиснувши білими зубами.— Хіба щодня знаходиш таких симпатичних, та ще й голих одноплемінників!
Що вона верзе? Від перевтоми мозок Данила відмовлявся працювати. Хто вона? Двійник? Але хто притягнув її сюди? Чи... невже... невже вона така, як він?!
— Лейло, я попередив!
Вигнанка ще раз посміхнулася до хлопця, якого називала Давидом.
— Щось ти не в гуморі. Добре, наказуй: що з ними робити?
Давид насупився.
— Ми не можемо залишити їх тут. Але й вести до нас занадто ризиковано.
Данила сповнювали суперечливі почуття. З одного боку, ці люди не здавалися йому надійними — крім того, що загін озброєний до зубів, так ще у лавах вигнанців міг перебувати (і, найімовірніше, перебував!) Марсело Мотта — головний винуватець ув’язнення Агнеси й катастрофи в родині Яблонських. Проте з іншого боку, якщо зараз за ними назирці женуться «акули», а Леобург схожий на оскаженілого дикобраза, шансів пробратися до маєтку Яблонських і дочекатися, поки відкриється портал, у них нема. А ще — ця дівчина... Він був майже впевнений в тому, що вона прийшла сюди з його реальності. От тільки чи має вона транслокальні здібності, чи є чиїмось двійником? Якщо так, то... чи не привів її у цей світ його дядько? Можливо, їй відомо, де він?
— Не забувай: ми досі не знаємо, хто вони такі,— скептично посміхнулася Лейла.— Добродії не забажали відрекомендуватися!
Так, шансів без вигнанців у них небагато.
— Я знаю, хто це,— звів брови Давид.— Едвард і Агнеса Яблонські, чи не так? Ми вже зустрічалися, панно Агнесо. В саду. Пригадуєте?
Агнеса здригнулася. Схоже, вони дійсно вскочили в серйозну халепу.
— Ну, она, может, и Агнесса,— промовила Лейла й зміряла Данила поглядом.— Но вот этот — точно никакой не Эдвард. Ферштейн меня, парень?[34]
Ні, от тепер вони в халепі!
— Вона каже правду? — сторожко перепитав Давид.
Данило повільно видихнув.
— Я не зовсім...
— Ти такий, як я. Ти прийшов через перехід у маєтку Яблонських,— промовила німецькою Лейла й жорстко посміхнулася.— І краще не намагайся брехати, бо я перестану жартувати.
Вона стиснула руків’я револьвера. Данило кинув на неї похмурий погляд і кивнув.
— Я не Едвард. Мене звуть Данило Левченко,— він намацав Агнесину руку й міцно стиснув її.
— Це вас шукає поліція? — кинув рудобородий вигнанець, якого Лейла називала Маком.— Щось вони нишпорять у лісі, це недобре.
— Так. Я витягнув Агнесу з в’язниці.
— Ого! — захоплено видихнула Лейла.— Та ви просто супергерої! Бетмен і Жінка-Кицька. У Раді, напевно, повиплигували зі штанів від люті.
Раптом рудий схилив голову набік, уважно роздивляючись Агнесу.
— То ти справді Агнеса Яблонська? Його дочка?
Данило завмер. У руках вигнанців опинилася дійсно неабияка здобич — дочка одного з засновників міста. І тепер залишилося тільки чекати, як вони скористаються цим раптовим подарунком долі. Чекати й бути готовим захищатися — шалено, люто, до останнього подиху... Іншого виходу в них нема.
— Я вас не розумію, пане,— стримано відповіла Агнеса.
— Ти — дочка засновника Леобурга, що тут розуміти? — гримнув рудий.— Агов, ви розумієте, хто це?!
Він обернувся до Лейли й Давида. Судячи з їхніх облич, вони збіса добре розуміли всю пікантність ситуації. Вигнанка дивно посміхнулася, хоча погляд її залишався крижаним і нерухомим, мов у змії, і подивилася на ватажка загону. Той ледь помітно кивнув. Данило відчув, як карколомно зростає напруга. Треба вшиватися! Але як? З обличчя Агнеси відхлинула кров, вона стала такою блідою, що, здавалося, от-от знепритомніє. Лейла поправила широкі шкіряні браслети на зап’ястках і знизала плечима:
— Якщо вже ми зустрілися — відведемо вас до фахівця з Яблонських. Хай він вирішує, що з вами робити.
Ліс досі здавався чорною стіною, між густими ялиновими лапами та щільними кучерями високих кленів панував морок, хоча сонце вже почало золотити небо на сході. Давид присів біля печери і якийсь час уважно роздивлявся сліди на вогкій землі, а потім роздратовано видихнув:
— Ми добряче наслідили. Гаразд, зробімо так: Лейло, Маку, ви ведете бр...— він затнувся, зустрівши переляканий Агнесин погляд,— наших гостей до штабу. Спускайтеся в яр, потім кілька разів перейдете струмок. А ми з хлопцями візьмемо їхні речі й рушимо назустріч поліції, почепимо їх на слід і поводимо по лісу, поки не втомляться. Тобі все зрозуміло?
Лейла солодко посміхнулася йому у відповідь.
— Так ми можемо зайти просто тут,— вона махнула в бік тунелю.— Я знаю цей коридор.
— Ні, тут не можна. Будемо плутати сліди,— ватажок вигнанців подивився на ноги Данила.— А ти скидай черевики.
— Що?
— Що чув. Поміряй мої, якщо підійдуть, підеш у моїх. Заплутаємо остаточно.
Данило глипнув на рушниці в руках вигнанців. Так, ліпше підкоритися. Вони обмінялися взуттям, і Давид побіг доріжкою на гребінь пагорба. Лейла поманила пальцем Данила, й вони з Агнесою почали спускатися крізь колючий чагарник у темне річище, що зміїлося долиною.
Вони йшли мовчки, Лейла й рудобородий стиха розмовляли... англійською. Вимова дівчини була схожа на типову британську, вона говорила так легко й природно, наче рідною. Та що вона таке? Данило хотів був спитати, але потім просто зітхнув і зосередився на Агнесі. Бідолашна ледь пересувалася, раз у раз зупинялася, на її чолі ряснів піт. Більшу частину шляху Данилові довелося нести її на руках. Їхній шлях плутав між деревами, ніби вони просто гуляли. Біль у коліні знову почав нагадувати про себе, Данило насилу шкандибав. Згодом Мак зглянувся й забрав у нього Агнесу. Від голоду в дівчини майже не зосталося сил — ті кілька шматочків цукру й окраєць хліба, що Давид дістав з торби, навряд чи могли допомогти після кількох діб без їжі.
Раптом Лейла зупинилася й дослухалася. Данило давно втратив орієнтири, й зрозуміти, як далеко вони відійшли від печери, було надто складно, хоча йому здавалося, ніби вони обійшли пагорб з іншого боку. Ліс на схилі порідшав.
34
Ну, вона, може, і Агнеса. Але оцей — точно ніякий не Едвард. Розумієш мене, хлопче?