— Пане Яблонський, ще один рух — і я накажу вивести вас звідси під вартою!
Але той уже не чув його.
— Ти жалюгідний, кволий вишкребок! — заревів Тео.— Я весь цей час жив у одному будинку з убивцею мого батька, я дозволив поліції заарештувати Агнесу, а ти...
В його руці миттєво опинився револьвер. Юліана несамовито заверещала й учепилася в зап’ясток Тео. Беата втиснулася в крісло й посіріла від жаху. Клацнув курок. Поліціянти досі зволікали, й іншого вибору не лишалося — Данило кинувся на свого «брата» зі спини й схопив за правий лікоть. Зупинити Тео було так само складно, як розлюченого бізона. Вони разом повалилися на підлогу. Револьвер випав з руки, дзвінко брязнувши.
— Cholera![35] Едеку... пусти мене... Я маю розквитатися з ним за все...— сичав Тео, і тут нарешті прокинулися двоє поліціянтів, які чергували біля входу.
— Лейтенанте! — крикнув Бридж-Паркер.— Негайно виведіть пана Яблонського з кімнати!
Вони насилу витягли Тео з вітальні в коридор, але звідти досі чулася добірна лайка й прокльони.
Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша, поки всі відсапувалися після того, що відбулося. Данило смикнув поли піджака й підійшов до столу, де лежала тека з документами, що їх йому вночі принесла Лейла. Він дістав кілька аркушів з історії маєтку Яблонських.
— Отже, коли я виявив архів, то читав поквапом і не одразу зрозумів, у чому справа,— сказав Данило.— Але вчора вночі я здогадався, що саме збентежило мене. Ось: «І щоб уникнути розбіжностей і суперечок поміж членами родини, за заповітом засновника Августа Тадеуша Яблонського будівля передається від батька до сина або до іншого спадкоємця чоловічої статі, який іменуватиметься далі істинним спадкоємцем. За відсутності такого, будинок передається в тимчасову власність міста, зі збереженням права інших членів родини Яблонських мешкати в ньому. Якщо ж рід урветься або жоден зі спадкоємців будинку з роду Яблонських не відповідатиме званню істинного, будинок належить передати в постійну міську власність».
Данило закінчив читати, віддав папірець Бридж-Паркерові й поглянув на кузена.
— Єдиним «істинним спадкоємцем» був ти, Альберте. І по смерті Августа саме ти мав успадкувати маєток, який переходив тільки по чоловічій лінії. Але Август заклав будинок, а потім Фелікс викупив його з міської скарбниці. Відтоді ви вчотирьох були гостями в рідному домі. Як змиритися з цим фактом? А тут ще Юліана підклала дров до багаття, коли вигадала одружити Тео з Агнесою. Відчуваю кричуще обурення: мало того, що твій маєток успадкує стороння людина, та ще й осоружна сестра стане тут господинею! Тоді ти — як і Беата, до речі — злякався, що Агнеса вижене вас усіх з будинку геть.
Альберт лише дивно гикав, не в змозі вимовити ані слова, але в його очах щось невловно змінилося.
— Все це — брехня від першого й до останнього слова! — вигукнув Альберт.— Пане поліцмейстер, я не розумію, чому ви досі мовчите?! Ваш обов’язок — захищати, а ви лише дивитесь, як він звинувачує мене в жахливих вчинках, які я не скоював!
— Шановний, у мої обов’язки входить виявлення істини,— спокійно відповів Бридж-Паркер.— І я пообіцяв дослухати версію цього молодика. Якщо він бреше, ми це з’ясуємо, не хвилюйтеся. Продовжуйте, пане Яблонський.
Альберт і Юліана з викликом дивилися на нього. Беата приплющила очі з гримасою жахливого болю.
— Але на здійснення твого грандіозного задуму тебе підштовхнуло інше. Альберте, тобі про щось говорить ім’я Лейла?
— Вперше чую,— шморгнув носом «кузен» і надув губи.
— Дуже дивно. А вона тебе чудово знає,— посміхнувся Данило.
— Ви про кого це? — насупився Бридж-Паркер.
— Про мене, пане поліцмейстере.
Погляди всіх присутніх звернулися до входу у вітальню. На порозі стояла й солодко посміхалася вигнанка. Данило здивувався. Зі щоки Лейли зник потворний шрам, вона убралася в ніжно-блакитну сукню і кокетливо бавилася віялом. Рубці на зап’ястках приховували рукавички з тонкого мережива.
— Мені знайоме ваше обличчя,— після секундної паузи сказав поліцмейстер.— Ми часом ніде...
— Навряд,— протуркотіла вона й підійшла до крісла, де сидів Альберт.— Привіт, любий. Пробач, що так надовго зникла.
Той не вимовив ані звуку, тільки важко ковтнув. Вигнанка чарівно всміхнулася й кивнула Данилові.
— Перш ніж Лейла розповість нам одну історію, я хочу дещо пояснити. Ймовірно, ви всі стежите за науковим життям міста й уже чули про диспути щодо так званих виходів у іншу реальність. Хай як фантастично це прозвучить, але в маєтку Яблонських можна спостерігати один маловивчений фізичний феномен. Тут існує портал, або — іншими словами — перехід до паралельного світу, в якому багато хто з тутешніх людей має двійників. Так, у це дуже важко повірити — саме тому твій батько, Альберте, не сприйняв усерйоз міркування дивакуватого чоловіка, який назвався Елвіром Дем’яничем. Той стверджував, що бачить ці портали й волів би організувати у вашому будинку лабораторію. Проте ти поставився до його ідей набагато уважніше. Це тому, що незадовго до цього ти особисто познайомився зі своїм двійником з паралельної реальності.
Всі знову загомоніли, один з поліціянтів голосно розреготався, поліцмейстер махнув рукою, і тільки Агнеса залишилася абсолютно нерухомою та схвильовано торкнулася долонею чола. Данило дістав з торби феротип дядька й відкрив другу частину зображення. Потім простягнув її Бридж-Паркеру. Той уважно вивчив картинку й щось записав у блокнот.
— Абсолютна, божевільна нісенітниця! — голос Альберта зірвався на писк.
— Не нісенітниця,— заперечила Агнеса.— І ти це знаєш. Навіть професор Кубрик з Леобурзького університету повірив «Дем’яничу». Якщо уважно вивчити щоденники, в яких він викладав свої роздуми щодо цього феномена, і послухати свідків явища, можна зробити висновок, що портал справді існує. Ба більше: ти сам розповідав мені про дивну дівчину, з якою познайомився в Академії.
— Про яку ще дівчину?! — схопився Альберт.— Нічого такого я тобі не розповідав!
Бридж-Паркер проштрикнув суворим поглядом утікачку, чекаючи пояснень.
— Це була Лейла. Дівчина з паралельної реальності,— продовжив за неї Данило.
— Ага,— кивнула вигнанка.— Це була я. Розумію, ви зараз гадаєте, що всі ми остаточно з’їхали з глузду, але дозвольте показати вам дещо з мого світу,— вона обернулася до Бридж-Паркера й обдарувала його білосніжною усмішкою, після чого витягла зі складок спідниці маленький чорний прямокутник.
Данило посміхнувся.
Вранці він дав Лейлі свій смартфон і — о диво! — апарат пережив і купання в озері, і довгу розлуку з джерелом живлення. Заряду майже не лишилося, але вони сподівалися, що цього вистачить для демонстрації. Бридж-Паркер здивовано покрутив предмет, потрусив ним біля вуха, тицьнув пальцем по кнопці на панелі — й на екрані одразу ж спалахнули піктограми.
— Що це?
— М-м-м, як би пояснити... Це щось на зразок портативного телеграфу. Щоправда, в нього десь разів у сто більше функцій. Але у вас нема мобільного зв’язку, тому в цьому світі з нього користі мало. Ось-ось вимкнеться,— Лейла підійшла до поліцмейстера й м’яко, але впевнено забрала з його рук смартфон, потім увімкнула камеру й сфотографувала їхні здивовані обличчя.
— Цікаво, правда? — промовила вона, демонструючи їм світлину.— І жодних тобі бляшанок або картонок.
Бридж-Паркер зависнув над екраном, і Данило подумав, що тепер повернути увагу поліцмейстера до вбивства Фелікса буде вкрай важко.
— Як ви це зробили? Цю річ винайшли в Леобурзі? Ні? У Сараєві, в Лондоні?!
— В Купертіно,— гмикнула Лейла й забрала смартфон.— Це винахід мого світу, тут такі речі поки що неможливі.
— Як він працює? Віддайте мені його негайно!
— Ні, не віддам. Краще повернімося до справи, пане поліцмейстере,— обличчя Лейли посерйознішало.— Отже, ми з Альбертом познайомилися випадково, під час моєї прогулянки в Академічному районі. Я одразу зацікавилася його зовнішністю. Розумієте, я ж потрапила сюди через маєток Яблонських і бачила там його фотогр... пардон, феротип. Ми познайомилися, якийсь час навіть ходили на прогулянки вечорами. А потім я знову повернулася додому. Уявляю, як він засмутився, бідолаха! Я просто зобов’язана була принести йому подарунок з мого світу! Тому я повернулася. Але не сама. Разом з його двійником!