Джекі завмерла й обернулася.
— Шкода. Вибач, але, якщо чесно, не так уже це було й незабутньо.
— Коли він повернеться? — запитала Джекі німецькою.
Агнеса похитала головою. Хтозна... Ця ідея з розвідкою їй не сподобалася від початку, але іншого виходу не було. Данило «попросив» будинок випустити його до Леобурга й пішов, залишивши їх у цілковитій невідомості. Можливо, його вже скрутили й заарештували, або він змушений ховатися чи взагалі убитий...
Джекі буквально палала від нетерплячки, і її хвилювання заважало Агнесі зосередитися. Вони домовилися не опускати «завісу», щоб не втрачати зв’язку, поки не переконаються, що перебувають у безпеці. Думки Джекі линули так швидко, що Агнеса не встигала розібрати, що турбує її найбільше: Данило, власний перехід в іншу реальність чи кіт, якого вона прилаштувала волонтерам у якомусь Радомишлі. Тільки коли десь на тлі вигулькувала примарна тінь згадки про Федю, вона зупиняла цей кипучий потік і безжально викидала з голови непрохану думку.
— Спробувати відкрити портал з нашого боку? — занепокоєно спитала Джекі, покусуючи губу.
— Не треба,— зітхнула Агнеса.— Ми однаково не дізнаємося, вийшло чи ні, а Данило просив не заважати.
Двері в кімнату відчинились, і Федя зупинився на порозі. В Агнеси всередині все перевернулося й підстрибнуло, серце закалатало у скронях, і вона не одразу зрозуміла, що це зовсім не її емоції. Джекі, втім, навіть не зашарілася. Вони не бачилися вже два тижні.
— Чи я, бува, не спізнився? — спитав Федя.— Не міг проґавити побачення з Тео.
Агнеса лише зітхнула. В цей момент у центрі кімнати нізвідки з’явилася спочатку Данилова нога, яка ніби переступала поріг, а вже потім і решта. У прямому сенсі він матеріалізувався з повітря.
— В будинку порожньо. Це нам на руку, хоч і дивно,— він запропонував руку Агнесі.— Ходімо?
Агнеса здригнулася. О, як же вона мріяла й боялася цього моменту! Рідне місто могло стати їхньою могилою.
Джекі всміхнулася й підійшла до Данила, взяла його під лікоть.
— Ну, з Богом...
— Нікого не забули?
Схоже, Данило лише тепер помітив Федю, що стояв на порозі зі схрещеними на грудях руками й похмурим виразом обличчя.
— Не зрозумів...
— Я ж сказав, що не відпущу її.
— Так, слухай, дятле! — вибухнула Джекі, й Агнеса відчула, як усередині мимоволі закипає гнів.— Якщо ти гадаєш...
Але він навіть не звернув на неї уваги, просто підійшов і поклав руку Данилові на плече.
— На рахунок три?
— Ага,— кивнув Данило й обернувся до тієї частини кімнати, де мав розташовуватися портал.— Один... два... що за...
Їхній провідник завмер і простягнув уперед руку, обмацуючи повітря. Всі присутні, затамувавши подих, стежили за кожним його порухом. Він зробив крок назад і відвів усіх за собою. Потім відпустив їхні руки й підійшов сам.
— Портал зменшився...— сказав Данило.— Коли підходжу я один — з ним усе гаразд. Але коли ми разом — він стає завбільшки з яблуко.
— Схоже,— промовила Джекі,— тут є дехто зайвий.
І всі подивилися на Федю.
Остання війна імперій
Пролог
Місто було оповите жахом. Невловимим маревом, крижаним подихом, що змушував серце ціпеніти. Здавалося, цим відчуттям просякнутий кожен камінь бруківки, кожен шпиль, кожен різьблений карниз. Жах розгойдувався, порипуючи, на кутій вивісці над кондитерською і заповзав усередину будинків, тільки-но господарі відчиняли двері, щоб забрати капсулу з пневмопоштою. Жах просочувався всередину незліченних леобурзьких статуй і жер їхні кам’яні серця, спотворюючи застиглі обличчя в незримих муках.
Лейла стояла на гребені даху Михайлівського собору і дивилася на Леобург. Яким жалюгідним він став! До неї долітали тисячі знайомих звуків: гуркіт монорельса, що мчав над площею; кумкання клаксонів, якими водії паромобілів відганяли надто самовпевнених пішоходів; ревіння тисяч моторів і клацання невидимих коліщаток, що приводили в рух гігантське механічне тіло міста. Але все навкруги вже змінилося раз і назавжди. Екіпажі багатіїв і місцевої аристократії струмочками текли вулицями, щоб влитися у великий потік, який неквапом плинув на захід, до Австрійських воріт. Вони тікали. Тікали раз і назавжди.
Разом з осіннім листям вітер розносив вулицями, тріпав та підкидав у повітря сотні листівок. На стіні похмуро бовтався обірваний плакат «Быть леобуржцем — великая честь[41]!». З боку площі Олекси Чорного здіймалися в безрадісне небо пасма чорного диму. Грюкаючи бляшаними щитами, Хімічним провулком у бік Ратуші просувалися поліціянти. Десятки зо два, не менше. А біля підніжжя собору, просто посеред площі, розкинулося наметове містечко.
Що ж це з тобою, Леобурже?
Ти згасаєш на очах.
Де тепер твоя велич? Де влада? Де твоя дурнувата пиха?
Ти хворий, Леобурже. Невиліковно хворий.
Вигнанці не зупиняться. Вони мститимуться, допоки не вгамують жагу. Вони зроблять Леобургу так само боляче, як він, не вагаючись, робив іншим. Вони дістануть кожного, хто був причетний чи бодай співчував.
І вона знайде Оздеміра. Вона його знайде. Ніщо не зможе стати їй на заваді.
Лейла посміхнулася.
Розділ 1
Вовк, коза і капуста
Пляма порталу тріпотіла в повітрі, знову достатньо велика, щоб крізь неї змогла пройти людина. Данило, заглиблений у свої думки, дивився крізь портал, тоді як Джекі метушилася кімнатою.
— Та ну, має ж бути вихід!
Дівчина врешті зупинилася і кинула на Данила розпачливий погляд. Її чорне волосся розтріпалося і стирчало, обличчя було бліде та втомлене. Вона видавалася надто схвильованою, ніби від того, чи зможуть вони пройти крізь цю пляму, залежало її життя.
Данило знизав плечима.
— Ми перепробували всі варіанти. Кожного окремо я можу провести. Навіть двох. Але вчотирьох не пропускає. Або ти, або Федя мають залишитися.
— Тільки не я, ми ж домовлялися! — схвильовано вигукнула Джекі.
Федя знову голосно пирхнув. Він меланхолійно всміхався, розлігшись на ліжку, та спостерігав за метушнею Джекі з-під напівопущених повік. Данило глипнув на мовчазну Агнесу, яка сиділа біля вікна. Ні, вони мають іти разом, нехай вона ще не цілковито одужала після поранення.
— Агнесу я не залишу, ми обоє потрібні там,— Данило обернувся до Феді.— Я все-таки схиляюся до думки...
— Навіть не намагайся, чуєш? — Федя вигнув брову.
Данило гучно видихнув. Цей не відступить від свого рішення, навіть якщо в Леобурзі на них чекають чотири вершники Апокаліпсису.
— Ану ж, поміркуймо,— Федя сів на ліжку.— Даню, ти з’ясував, що твій дядько не в пастці в тому світі, навпаки, йому дуже зашибісь. Але ти пообіцяв Трегубову повернути кристали. Для цього доведеться якимось чином видурити їх у нього, тобто — у велетенської імперії. Крім того, в Леобурзі ви з Агнесою персони нон-грата. Хто тобі допоможе? Агнеса ще заслабка. А дехто, не будемо тицяти пальцем, зеленого поняття не має, що таке опинитися в місті, де на тебе полюють.
Обличчя Джекі витяглося, вона вперла кулаки в боки, а золотисто-зелені очі спалахнули.
— Це я зеленого поняття не маю? — вона мало не задихнулася.— Ти про себе потурбуйся, рятувальник! Ти взагалі уявляєш, як це — опинитися в одній реальності зі своїм двійником? Га?
Данило спохмурнів. Джекі мала рацію. В Леобурзі на них чекає не лише розлючена поліція та вигнанці, але й Тео. І ніхто не знає, як Федя витримає цю зустріч. Данило гадки не мав, що означає зіткнутися з власним двійником: коли він потрапив до Леобурга, Едвард зник, лишивши по собі лише знання польської мови й рідкісні напади невластивої Данилові поведінки.