Джекі випустила Федю з обіймів і підвелася. Він затулив обличчя руками і завмер, оговтуючись. Нарешті їй випала хвилинка, щоб оглянути місце, куди вони потрапили. Безсумнівно, це була та сама кімната, в якій до зникнення мешкав дядько Данила, Іван Дмитрович, а потім і він сам. От тільки вигляд кімната мала інакший, воістину... аристократичний. Шовкові шпалери, купа перин на ліжку під оксамитовим балдахіном, ваза з квітами на столі. Двері у гардероб були прочинені, і Джекі помітила купу речей, що буквально вивалювалися з шафи. На верхній полиці розташувалися циліндри і капелюхи усіляких форм і розмірів. Особливо Джекі сподобався невеликий казанок з прилаштованими до нього круглими окулярами в мідній оправі. Ця шафа манила таємницями, але Джекі поборола цікавість і зачинила гардероб. Далі її погляд натрапив на рубильник на тумбочці — вона не знала, як правильно називати цю штуку з тонкою ручкою і циферблатом, де на секторах готичними німецькими літерами були виписані команди. Дівчина бачила подібні штуки у фільмах про кораблі: «Стоп машина!», «Повний назад!». От тільки тут команди були схожі на накази для слуг. Джекі раптом зрозуміла, що не знає перекладу кількох слів з приладу. Вона так звикла до повного і беззастережного розуміння німецької за присутності Агнеси, що навіть здивувалася. Та й у голові тепер без додаткових зусиль панувала тиша і не мерехтіли чужі думки і відчуття. Агнеса залишилася вдома. І радіти цьому чи ні, Джекі поки що не вирішила.
— Чому ж ти... не сказала... що це так боляче? — видихнув Федя.— Мене... наче танком переїхало...
— Я попереджала. Ти сам вирішив.
Джекі тихенько прочинила дверцята секретера. З верхньої полиці на неї випав тугий, перемотаний стрічкою сувій.
Це була мапа Європи. Але зовсім не тієї, яку вона знала. Очі Джекі розплющувалися дедалі ширше. Величезні звірі — ведмідь і чорний орел — розтягали за руки і ноги козака з мушкетом, що розлігся по обидва береги Дніпра; ще один хижий звір — леопард — причаївся на британському острові, готуючись увірватися в сутичку за долю Європи. Британська, Австро-Боснійська і Російська імперії. У цьому світі панували вони — величезні хижі істоти, горнила для мільйонів людських душ. Ще одна імперія, схоже, лежала в руїнах — османський солдат видавався важко пораненим. І лише маленький лев з колбою і коліщатком, що опинився всередині Нейтральної зони між безжалісними монстрами, самотньо і зацьковано дивився на Джекі з мапи. Леобург.
За вікном вибухнуло. Скло задзвеніло, з переляку Джекі впустила мапу на підлогу.
— Дідько, хто там гупає,— сердито буркнув Федя.— Голова ж...
Двері рипнули, серце Джекі стрімко полетіло в п’яти, але це був лише Данило з купою речей.
— Швидко перевдягайтеся!
Федя щось забубонів, але Данило настійливо поторсав його за плече.
— Підводься, годі вже вилежуватися! — Данило стягнув футболку і надів сорочку з широкими рукавами і комірцем-стійкою.— Внизу нікого, навіть слуг нема, Яблонські десь роз’їхалися чи що... Я сподівався зустріти бодай Свенсона. До речі, де Тео?
— Навіть не згадуй... про цього вилупка...— прокректав Федя, намагаючись сісти.— Він тільки-но припинив горлати. Мені здається, що цей ваш шляхтич валяється в якомусь рівчаку. Десь у дуже, дуже смердючому місці...
— Зрозуміло, це Робітничий квартал. Федю, скажи Тео, нехай піднімає свій шляхетський зад і йде до таверни «Лісова лілея». Це єдине місце, яке я там знаю. Джекі, допоможи йому нарешті вдягнутися,— звелів Данило, брязкаючи мідними бляшками на поясі.— Та ворушіться ви обоє, ну!
Дівчина знехотя підкорилася. Федя, здається, не збирався їй допомагати, з легкою посмішкою спостерігаючи, як вона силкується стягнути з нього футболку. Якби він був у нормальному стані, ще б видав якийсь улюблений вульгарний жартик! Джекі присіла, щоб розстібнути його ремінь, і їхні погляди на мить перетнулися. Вона безпомилково прочитала у його темних очах дещо таке, від чого щоки миттєво спалахнули.
— Я йому не допомагатиму! — роздратовано пирхнула Джекі.— І взагалі, вийдіть обидва, поки я перевдягатимуся!
— Та чого я там не бачив,— з тією ж посмішкою пробурмотів Федя. Данило відвернувся.
В глибині міста знову торохнуло, уже трохи ближче до дому. І знову різко, неприємно забрязкало залізо об залізо, а на сусідній вулиці лунали обурені голоси. Десь угорі загуркотів мотор. Джекі квапливо схопила сукню з ліжка.
Дівчина поспіхом зав’язала бант на капелюшку, насилу впоралася з купою нижніх спідниць, але корсет бовтався на ній, як одяг старшої сестри на першокласниці. Вона спробувала затягнути тасьму, проте нічого не виходило.
— Зараз допоможу!
Вона і оком не встигла кліпнути, як Федя щосили затягнув тасьму. Джекі зціпила зуби, намагаючись навчитися дихати краєчком легень. Хай йому чорт! Але ж не скиглити тепер!
— Є! — Федя розвернув її обличчям до себе.— Тепер почекай секунду.
Хлопець вийняв з кишені смартфон і сфотографував її.
— Що ти...
— Зашибісь,— задоволено протуркотів Федя, розвернув телефон і, відкинувши чуприну, сфотографував себе.— Тепер би ще дирижабль!
— Ви готові? — нетерпляче запитав Данило, пригладжуючи неслухняний чубчик.— До речі, Федю, це тобі. І, будь ласка, вдягни капелюха — мій «брат» ніколи б не пофарбувався в блондина.
Він жбурнув другові окуляри з чорними круглими скельцями.
— Шо це за фігня,— пробурчав той.— Вони ж не пасують до моєї форми обличчя!
Джекі й Данило одночасно втупилися в нього. Федя закотив очі й кивнув.
— Розповіси про це Тео. Ходімо. Нам на кухню, там чорний хід,— Данило вивів їх у коридор і причинив двері.
Джекі занудило від хвилювання, ледве вона зробила перший крок за межі кімнати. З іншого крила галереї на неї з портрета суворо дивився Август Яблонський, батько Агнеси.
— Vati[46],— прошепотіла вона.
Данило простежив за її поглядом, але тільки мовчки підштовхнув до сходів. Вони збігли на перший поверх, звідти безшумно ковзнули на темну кухню, заповнену дивними, вигадливими машинами, які Джекі не встигла роздивитися, і за кілька хвилин опинилися в стайні.
Звуки почіткішали, десь поруч кричали люди, дзенькнуло розбите скло. Вони дісталися охайного саду (на відміну від того, що лишився в рідній реальності), й вийшли на вузьку бруковану вулицю. Було сонячно, проте прохолодно, жовтень уже не здавався затишним і м’яким, як тиждень тому. Джекі щільніше запнула плащ. Данило вів їх далі, й дівчина навіть не встигла роздивитися будинок і порівняти, наскільки він відрізняється від того, романівського.
— Що відбувається? — процідив крізь зуби Федя, притримуючи циліндр, що зісковзував від швидкого кроку.— У них тут завжди такий гармидер?
Вони завернули за ріг, і Данило різко зупинився.
— Ні. Просто сьогодні у них... революція.
Назустріч мчав натовп. За ним, майже зачіпаючи масивними залізними плечима різьблені балкони на будівлях, на шістьох колінчастих лапах повзла величезна машина, схожа на краба. Залізні «клішні» спритно висмикували бідолах з юрби і закидали їх на «панцир», де кілька людей у шоломах з опуклими окулярами і коротким хоботом заковували руки заарештованих у кайданки і спускали в черево машини.
— Ховайтеся! — вигукнув Данило, і вони утрьох кинулися в бічний провулок.
Людський потік полетів вулицею вниз. Страшний скрегіт «краба» змішувався з переляканими зойками і войовничими вигуками. Ноги Джекі повсякчас плуталися у клятій спідниці, вона мало не впала. Провулок сповнився людьми, що так само намагалися сховатися. Позаду спалахнуло, сипнули іскри, й одразу гримнув вибух. Усе затягло димом. Вуха заклало. Ядучий дим випалював ніздрі, змушував градом котитися сльози. Люди металися і волали, намагалися сховатися, хтось плакав, хтось голосно лаявся незнайомою мовою. Джекі зайшлася болісним кашлем, очі пекло вогнем. Залізний скрегіт лунав звідусіль, ніби вона опинилася всередині «краба» або...
Джекі підвела голову і скрикнула. Броньоване черево велетенської машини було просто над нею. Люди в страшних масках здавалися їй середньовічними чумними лікарями. Вони, немов примари, раптово з’являлися з пелехів сизого диму й пари, що вивергала ця гігантська сталева істота, махали руками, світили вниз круглими лампами на ланцюгах і тицяли пальцями у Джекі. Світло тьмяно відбивалося в опуклих лінзах — там, де мали бути їхні очі. Джекі не розуміла, куди бігти, її м’язи наче паралізувало. Механічна клешня потягнулася в її бік. Дівчина відсахнулася, але сили залишали її. Вона притулилася спиною до стіни і повільно сповзла на землю. Їй здалося, що вона померла.