— Неможливо просто знехтувати власними почуттями, Харрі. Не намагайтеся обминути факт, що ми, як і решта людей, керуємося уявленнями про добро та зло. Можливо, з логічного боку, цим уявленням бракує доказовості, але, хай там як, а вони глибоко закорінені в нас, наче якір на дні. Добро та зло. Можливо, вам батьки в дитинстві щось розповідали, чи бабця прочитала казочку з мораллю, чи у школі трапилась якась кривда, що змусила вас глибоко замислитись. Чи все докупи. — Олтман нахилився вперед. — Якір — насправді досить слушний образ. Ви наче не помічаєте його в глибині, але все одно не можете рушити з місця, лише кружляєте колом, адже він — це ми з вами. Спробуйте з цим змиритися, Харрі.
Харрі дивився вниз на свої схрещені руки.
— Йому так болить…
— Фізичний біль — це не найгірше з того, що змушена відчувати людина, — мовив Олтман. — Повірте мені, я бачу це щодня. І смерть — не найстрашніше. І навіть не страх смерті.
— А що ж?
— Приниження. Позбавлення честі й гідності. Коли ти голий, коли тебе всі відцуралися. Це найгірша кара — ніби поховати людину живцем. Єдина втіха — що зогниєш досить швидко.
— М-м-м… — Харрі довго дивився на Олтмана. — А може, таки маєте у шафці щось, щоб звеселити атмосферу, га?
Розділ 45. Допит
Цієї ночі Мікаелю Бельману знову наснилося вільне падіння. Самотнє сходження в Ель-Чорро[91]. Недосяжна вершина, схил, що обвалюється просто на очах, і земля, що стрімко наближається. А в останню мить — дзвінок будильника.
Мікаель витер яєчний жовток у кутику рота, підвів по — гляд на Улу, яка стояла просто перед ним, уже наливаючи йому каву з кавника. Вона навчилася визначати, коли він уже доїсть, щоб налити йому кави. Бо наливати її потрібно було саме у цю мить й ані секундою раніше. Кава має бути гарячою й у синій чашці. І це була лише одна з причин, через які він цінував Улу. Друга полягала в тому, що його дружина досі мала чудовий вигляд, притягувала погляди на світських вечірках, куди їх тепер запрошували чимраз частіше. Хай там як, а Ула була справжньою королевою краси Манглеруда, коли вони почали зустрічатися. Він мав вісімнадцять, а вона — дев’ятнадцять років. Третя причина була в тім, що вона, не надто звертаючи на це увагу, полишила свої мрії про вищу освіту, щоб він мав змогу цілком зосередитися на своїй кар’єрі. Але три найвагоміші причини сиділи тут-таки, за столом, сперечаючись, чия буде пластикова іграшка із коробки з-під кукурудзяних баранців і хто сидітиме сьогодні на передньому сидінні, коли мама повезе їх до школи. Дві доні та син. Три вагомі причини цінувати жінку й те, що їхні гени так чудово поєдналися.
— Ти сьогодні увечері теж прийдеш пізно? — спитала вона, стиха погладивши його волосся. Мікаель знав, що їй до вподоби його волосся.
— Допит може затягнутися, — відповів він. — Сьогодні почнемо роботу з підозрюваним. — Протягом дня у газетах напишуть те, що вони вже знали: підозрюваний — Тоні Лейке, але Бельман принципово не розкривав професійної таємниці навіть удома. І, до речі, це виправдовувало себе, пояснюючи пізнє повернення додому: «Люба, я не можу про це розповідати».
— Чому ви не допитали його учора? — поцікавилася Ула, запаковуючи дітям бутерброди на сніданок.
— Мусили назбирати більше фактів. І завершити обшук в його будинку.
— Чи ви щось знайшли?
— Я не можу розказувати подробиці, люба, — відповів він, вибачливо глянувши на неї: це ж професійна таємниця!
Але Ула дійсно порушила діткливе питання. Ані Бйорн Гольм, ані решта криміналістів не знайшли під час обшуку нічого, що можна було б прив’язати безпосередньо хоч до одного з убивств. На щастя, поки що це неістотно.
— Шкоди йому не буде, коли пересидить ніч у камері, стане поступливішим, — мовив Бельман. — Себто сприйнятливішим, коли ми почнемо. Адже початок допиту завжди найважливіший.
— Невже? — спитала вона, й із тону він зрозумів, що це удавана цікавість.
— Маю бігти. — Він підвівся й поцілував її у щоку.
Він справді цінував Улу. Навіть просто думка про те, щоб відмовитись від неї та дітей, від того, що правило йому за підпору, налагоджувало його життя й дозволяло зосередитися на просуванні у кар’єрі, перейти в інший прошарок суспільства, — це, певна річ, абсурд. Дати волю поруху серця, покинути все заради забаганки абощо — утопія, про яку можна лише мріяти подумки наодинці чи разом із Каєю. Утім, мрії у Мікаеля Бельмана були значно далекоглядніші.
У коридорі він глянув на своє відображення в дзеркалі: чи не застрягла їжа між зубами, чи акуратно зав’язано шовкову краватку. Безперечно, біля входу в Управління поліції вже стоїть гурт журналістів.