Чоловік підвівся, повільно схрестив і знову розчепірив руки й широко посміхнувся. Тишу розітнув свистючий шепіт:
— Тут наче трохи прохолодно, як тобі?
І він почув скрипливий звук, а потому — тихе шипіння. Він витріщився на сірник. На непохитне жовте полум’я, що мало обриси тюльпана.
Розділ 55. Бірюза
Прийшов вечір — ясний, зоряний і пронизливо-холодний.
Харрі поставив машину на пагорбі неподалік будинку, адресу якого дізнався на станції Воксенколлен. Особняк вирізнявся навіть на цій вулиці, забудованій великими дорогими віллами. Він наче перенісся сюди з норвезьких народних казок: королівський замок з потьмянілих колод, з величезними стовпами на ґанку й порослим травою дахом. У дворі стояла ще одна будівля й щось на кшталт комори на стовпах у стилі діснеївських мультиків, у таких колись у селах зберігали продукти. Харрі сумнівався, що судновласник Андерс Галтунг не міг придбати собі місткий холодильник.
Харрі подзвонив у двері, зауважив камеру й назвався, коли жіночий голос попросив представитися. Він попростував до будинку гарно освітленою доріжкою, під ногами шурхотів гравій, ніби прагнучи знищити дещицю, яка ще лишилась від його підошов.
Жіночка середнього віку з бірюзовими очима й у фартусі зустріла його й провела у порожню вітальню. Вона зробила це з таким елегантним поєднанням гідності, зверхності й професійної привітності, що навіть коли вона покинула Харрі, спитавши: «Кави чи чаю?», він все одно не був певен, хто ж вона — фру Галтунг, прислуга чи те й друге в одній особі.
Коли європейські казки дісталися Норвегії, у країні не було ані королів, ані шляхти, тому у норвезьких версіях казок короля зображують у подобі заможного селянина в горностаєвій мантії. Саме у такій подобі постав перед очі Харрі Андерс Галтунг — натоптаний, привітний, трохи упрілий заможний селянин у плетеній норвезькій кофті. Потому, як вони з Харрі потиснули один одному руки, усмішка зійшла з його обличчя, змінившись доречнішим за таких обставин занепокоєним виразом. Пихтячи, він спитав:
— Чи є звістки?
— Боюся, немає.
— Як я зрозумів, побалакавши з донькою, Тоні часто щезає з очей.
Харрі здалося, що Галтунг промовив ім’я майбутнього зятя з певним зусиллям. Сидячи напроти у розмальованому у народних мотивах кріслі, судновласник важко дихав.
— Чи ви маєте… Точніше, особисто ви маєте якісь припущення, пане Галтунг?
— Припущення? — перепитав чоловік і так трусонув головою, що навіть щелепи клацнули. — Я замало знаю його, щоб мати хоч якісь припущення. Поїхав він у гори чи в Африку, хіба я знаю?
— М-м-м… Відверто кажучи, я приїхав поговорити з вашою дочкою…
— Лене зараз прийде, — не дав доказати Галтунг. — Власне, я хотів сам спитати…
— Спитати про що?
— Дізнатись, чи є новини. І… і ще, чи ви певні, що хлопець нічого не приховує?
Харрі завважив, що «Тоні» став «хлопцем», і зрозумів, що його перше враження не підвело: батько не схвалює доньчиного вибору.
— А ви, пане Галтунг?
— Я? Та-а, я ставлюся до нього з довірою. Хай там як, а я маю намір вкласти у його проект у Конго солідну суму. Дуже солідну.
— Отже, голодранець Еспен Аскелад[104], заледве постукавши у двері, отримає королівську дочку та півцарства на додачу?
У вітальні запала тиша, Галтунг німо дивився на Харрі.
— Можливо… — мовив він.
— А може, це дочка переконує вас вкладати такі кошти? Адже саме від них залежить, що буде з проектом, хіба ні?
Галтунг розвів руками.
— Я судновласник. Ризик невід’ємний від мого життя.
— Ризик часом буває смертельний.
— Дві сторони однієї медалі. Дехто багатіє там, де решта знаходить смерть. Поки що гинуть інші, сподіваюсь, так буде й надалі.
— Тобто вмиратимуть інші?
— Судноплавство — сімейна справа, й якщо Тоні Лейке стане членом родини, ми маємо подбати, щоб… — Він замовк, бо двері у вітальню розчинилися.
На порозі з’явилася висока світловолоса дівчина з грубуватими рисами обличчя від батька й бірюзовими очима від матері. Але вона не мала батьківської скромної величі багатого селянина й аристократичної пихатості матері. Вона горбилася, ніби прагнула видаватися меншою, щоб не кидатись в очі, й більше дивилася на свої черевики, аніж на Харрі, коли вони віталися. Вона назвалася: Лене Габріеле Галтунг.
Їй було нічого сказати. Відповідаючи на запитання, вона повсякчас зіщулювалась, кидаючи погляди на батька, й Харрі спало на думку, що він, найпевніше, помилився, коли гадав, що це вона переконує батька вкладати гроші у проект Лейке.
104
Еспен Аскелад (букв. Еспен Нечупара) — герой норвезької казки, у якій король пообіцяв віддати дочку та півкоролівства тому, хто зрубає у королівському дворі розлогий дуб і вирубає колодязь у скелястій горі.