«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.
— На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, — тихо промовив він.
— Та це через різницю у часі, босе, — відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.
— Що з вилицею?
— Це довга й нудна історія.
— Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.
— Я гадав, що подав рапорт про звільнення.
— І вже не вперше.
— То мені написати ще?
Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:
— Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.
Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.
— Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.
Голова відділу замовк.
— Веди далі, шефе, не бійся.
— Та вже й не знаю.
Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі безсніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.
— Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.
— Та знаю, — відповів Хаген. — За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені. Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.
— Отже, це вже щось. Бажаю успіху.
— Харрі…
— Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.
— Тобі до снаги…
— Я просто розпався на друзки.
— Склеїмо.
— Beyond repair[20], — відбився Харрі.
— Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.
— Покличте якого-небудь американця.
— Ти ж знаєш, що нічого путнього не вийде.
— Мені дуже прикро…
— Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві — молоді жінки…
Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.
— Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.
Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.
— Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.
— Себто? Чого це?
— Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?
Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився поглядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього за кілька секунд. Про те, що життя, власне, це і є процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але він не міг прогнати цієї думки. Він розмірковував над цим, поки вони не в’їхали в Ібсенівський тунель — сіру й безлику споруду транспортної системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому місці в світі. А потім він відчув радість. Несподівану й незаперечну радість, бо він тут, в Осло. Вдома. На кілька митей це почуття так захопило його, що він навіть забув, навіщо повернувся.
Харрі дивився на будинок з номером п’ять на вулиці Софієсгате. «Амазон» уже від’їхав від будинку й щез із виду. Графіті на фасаді побільшало, відколи він поїхав, але будівля досі була пофарбована синім.
Отже, він відмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лікарні, й це єдина причина його повернення. Щоправда, він їм не зізнався, що, коли б мав вибір — дізнатись про батькову недугу чи ні, — волів би не знати. Бо приїхав не через любов до батька. Приїхав через сором.
Харрі глянув на два чорних вікна на третьому поверсі — його вікна.
Відчинивши браму, він попрямував до задвірка. Контейнер для сміття стояв на звичному місці, й Харрі відсунув ляду. Він пообіцяв Хагену продивитися течку з матеріалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберіг обличчя, адже за його паспорт відділ виклав чималеньку суму. Харрі поклав течку під ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дірявих поліетиленових пакетів, з яких витікала кавова гуща, стирчали підгузки, вивалювались зогнилі фрукти й картопляне лушпиння. Він удихнув сморід, подумки відзначивши, яким же навдивовижу інтернаціональним є запах сміття.