— Щонайбільше п’ятнадцять хвилин, — мовила вона. — Він уже краще почувається, але ще слабкий.
Харрі кивнув. Зітхнув і увійшов. Зупинившись за дверима, почув, як їх за ним зачиняють. Штори опущені, у кімнаті поночі, лише світиться нічник над ліжком. Світло падало на чоловіка, що напівсидів у ліжку, нахиливши голову. Довге волосся спадало йому на плечі.
— Підійди ближче, Харрі. — Голос змінився, був тепер схожий на жалісливе скрипіння дверей, які погано змастили. Але Харрі упізнав його, кров у жилах похолола.
Він підійшов ближче, сів поруч на стілець. Чоловік підвів голову. У Харрі перехопило подих.
Обличчя Сніговика ніби залляли рідким воском. Воно застигло й обернулося на затісну маску: шкіра на чолі й підборідді натяглася, тому замість рота — крихітний беззубий отвір поміж закостенілими тканинами. Сміх був беззвучний — два коротких струси повітря.
— А що, не пізнаєш мене, Харрі?
— Очі впізнаю, — мовив Харрі. — Цього досить. Це ти.
— Чи є якісь новини про… — Крихітний, збрижений у куряче гузно ротик спробував удати посмішку. — …нашу Ракель?
Харрі готувався до цього, налаштовувався, ніби боксер на біль. Але почувши її ім’я, він мимохіть стиснув кулаки.
— Ти погодився поговорити про одного чоловіка. Який, на нашу думку, подібний до тебе.
— До мене? Сподіваюся, він привабливіший. — Повітря знову струснулося. — Дивина, але раніше мене ніколи не обходила моя зовнішність, Харрі. Я гадав, що найжахливіше у цій хворобі — біль. Але знаєш, що насправді найстрашніше? Споглядати себе в люстерко й бачити, як проявляється монстр. Мені тут досі дозволено ходити у нужник самому, але я намагаюся уникати дзеркал. Адже я був красень, ти ж знаєш.
— Ти прочитав те, що я тобі надіслав?
— Довелось читати потай. Сердобольна лікарка вважає, що мені шкодить перевтома. Інфекції. Запалення. Лихоманка. Вона щиро переймається моїм здоров’ям, Харрі. Дивно, справді дивно, враховуючи те, що я накоїв, хіба ні? Особисто я більше цікавлюся смертю. Саме через це я заздрю отим… але ж ти став цьому на заваді, Харрі!
— Смерть була б надто милосердним покаранням.
У хворобливому погляді чоловіка, що сидів у ліжку, немов щось спалахнуло, видавалось, ніби його очі-щілини зблиснули холодним світлом.
— У мене принаймні зараз є прізвисько й своє місце у відповідних книжках. Люди читатимуть про Сніговика. І хтось навіть прагнутиме стати моїм послідовником і втілити мої задуми у життя. А що отримав ти, Харрі? Нічого. Навпаки. Ти втратив навіть ту дещицю, що мав.
— Маєш рацію, — згодився Харрі. — Ти переміг.
— Тобі бракує середнього пальця?
— Та… мені бракує його саме цієї миті. — Харрі підвів голову і зустрів його погляд. Витримав.
Схожий на куряче гузно ротик розтулився. Смішок пролунав, немов вихлоп пістолета з глушником.
— Принаймні ти не втратив почуття гумору, Харрі. Ти ж знаєш, я попрошу щось натомість?
— No care, no pay[112], як кажуть моряки. Утім, кажи.
Чоловік через силу обернувся до тумбочки, взяв склянку, що стояла там, і притулив до рота. Харрі дивився на руку, яка тримала склянку. Вона скидалася на білу пташину лапу. Напившись, співрозмовник обережно поставив склянку на місце і заговорив. Зараз жалібний голос лунав ще слабкіше, ніби з приймача, у якому сідають батарейки.
— Гадаю, у приписах щодо мого утримання в лікарні сказано, що я маю винятковий потяг до самогубства, принаймні з мене очей не зводять. Навіть тебе обшукали, перш ніж впустити, адже так? Бояться, що ти даси мені ножа абощо. Але я не хочу додивлятися розпад до кінця, Харрі. Гадаю, з мене досить. Чи ти не згоден?
— Ні, — відповів Харрі. — Я іншої думки. Поговорімо про щось інше.
— Ти хоча би міг збрехати й сказати «так».
— А ти б волів почути брехню?
Той відмахнувся:
— Я хочу… побачитися з Ракель.
Харрі здивовано звів брову.
— Навіщо?
— Просто… хочу їй дещо сказати.
— Що?
— Це має лишитися між нами.
Харрі рішуче підвівся.
— Нікóли.
— Стривай. Сядь.
Харрі сів.
Чоловік дивився униз, возькаючи пальцями по ковдрі.
— Зрозумій мене правильно, щодо інших я не розкаююсь. Ті просто були шльондри. Але Ракель — вона… інакша. Лише це я й хотів сказати.
Харрі недовірливо дивився на нього.
— То яка твоя думка? — спитав Сніговик. — Скажи «так». Хоч збреши, якщо треба.
— Так, — збрехав Харрі.
— Ти кепський брехун, Харрі. Я хочу поговорити з нею перш, ніж допоможу тобі.
— Про таке не може бути й мови.