Видавалося, ніби спосіб життя Сола досконально підпорядковувався млявому рухові транспорту, частиною котрого був і він сам: він їхав повільно, повільно розмовляв і руками рухав теж повільно. Він припаркувався біля церкви, далеченько від будинку ван Боорста. Заглушив двигуна й увічливо, проте рішуче попросив Харрі заплатити другу третину платні.
— Чи ти мені не довіряєш? — спитав Харрі, звівши брову.
— Я довіряю твоєму щирому бажанню мені заплатити, — мовив Сол, — але у Гомі грошам буде безпечніше у моїй кишені, а не у кишені Харрі. Прикро, але це так.
Харрі лише кивнув, почувши такі міркування, перелічив решту грошей, спитав, чи не має Сол у машині чогось важкого й невеличкого, завбільшки десь із револьвер, на кшталт кишенькового ліхтарика. Сол кивнув і відчинив бардачок. Харрі добув звідти ліхтарик, засунув його у внутрішню кишеню куртки й глянув на годинника. Минуло двадцять п’ять хвилин.
Він рушив вулицею, швидко крокуючи. Краєм ока зауважував чоловіків, які, озирнувшись, оцінювали його поглядом. Вимірювали на око зріст та вагу. Плавність ходи. Куртку, що трохи зсунулася набік, і вип’ячену внутрішню кишеню. Й нехтували нагодою.
Він підійшов до дверей, постукав.
Ті ж самі легкі кроки.
Двері розчинилися. Дівчина швидко глянула на нього й повз нього, на вулицю.
— Хутчіш заходьте, — мовила вона, — й, схопивши за руку, втягнула в помешкання.
Харрі зробив крок за поріг і зупинивсь у півтемряві. Усі штори були запнуті, окрім тієї, що на вікні над ліжком, де вона лежала напівгола минулого разу.
— Він ще не прийшов, — мовила вона простою, однак зрозумілою англійською. — Але скоро.
Харрі кивнув і глянув на ліжко. Намагався уявити цю дівчину у ліжку, по пояс під ковдрою. Світло, що осявало її шкіру. Але марно. Щось відвертало його увагу, щось було не те, чогось бракувало, чи, навпаки, була якась зайвина, якої не мало бути.
— Ви приїхали сам? — спитала вона, підійшовши ближче, й сіла на ліжко проти нього. Обіперлась рукою об матрац, так, що сукня зсунулася, оголивши плече.
Харрі роззирнувся, намагаючись утямити, у чому річ. І збагнув. У колонізаторові й експлуататорові королі Леопольді.
— Так, — мовив він машинально, ще не до кінця усвідомлюючи, що коїться. — Alone[122].
Портрет короля Леопольда, що висів на стіні над ліжком, зник. Тут же сяйнуло в голові: ван Боорст не приїде. Він подівся туди ж, куди й портрет.
Харрі наблизився до дівчини на півкроку. Вона обернулася до нього, облизавши пухкі чорно-червоні губи. Тепер він зауважив, хто став наступником бельгійського короля. На цвяху, де раніше висів портрет, тепер пришпилили купюру. У чоловіка на банкноті було чуттєве обличчя й гарні, доглянуті вуса. Едвард Мунк.
Харрі усвідомив, що зараз трапиться, хотів обернутися, але щось підказало йому: вже пізно, бо він стоїть саме там, де й має бути за режисерським задумом.
Він радше відчув, аніж зауважив рух за спиною, але не відчув точного уколу в горло, лише чиєсь дихання біля скроні. Шия раптом стала мов скута кригою, спина скам’яніла, шкіра голови заніміла, ноги підігнулись, коли речовина дісталася мозку, й він знепритомнів. А останньою думкою, перш ніж його огорнула пітьма, було: дивовижно, як швидко діє кетаномін.
Розділ 84. Возз’єднання
Кая прикусила нижню губу. Щось не так. Вона знову набрала номер Харрі.
І знову відповів автовідповідач.
Вона просиділа у залі прибуття — що була одночасно й залою для відбуття — безмаль три години. Пластиковий стілець понатирав їй усі частини тіла, які його торкалися.
Вона почула гудіння літака. Потім на єдиному у залі моніторі — побитому ящику, що висів на стелі на двох проіржавілих уламках дроту, — повідомили, що рейс КJ-337 з Цюріха здійснив посадку.
Вона знову (а робила вона це десь раз на дві хвилини) роззирнулася у залі, переконуючись, що у юрбі Тоні Лейке немає.
Вона зателефонувала знову, але натиснула відразу відміну, бо усвідомила, що телефонує лише через безсилля, адже нічого більше зробити не має змоги.
Двері зали видачі багажу розсунулися, повиходили пасажири з ручною поклажею. Кая підвелася зі стільця й підійшла до стіни поряд із дверима, стала так, щоб розгледіти імена на пластикових табличках та аркушах, які тримали у руках таксисти. Ані Джуліани Верні, ані Лене Галтунг.
Кая знову сіла на стілець, зайнявши своє оглядове місце. Засунула долоні під себе й відчула, що вони змокріли від поту. Що їй тепер робити? Вона знову стала спостерігати за розсувними дверима крізь великі сонцезахисні окуляри.