Харрі глибоко вдихнув.
Тіло відмовлялося слухатися, пручалося, противилося. Не хотіло, щоб голова падала на цвях.
— Ідіот! — намагався крикнути Харрі, але натомість почулося лише якесь хрипіння. Він відчув, як щокою котиться тепла сльоза.
«Досить скиглити, — подумав він. — Зараз час трішки померти».
І він дозволив голові впасти.
Цвях прийняв його, глибоко зітхнувши.
Кая обмацувала все, шукаючи мобільний. «Карпентери»[127] щойно одноголосно прокричали «Stop!», а Карен Карпентер відповіла: «Oh, yeah wait a minute[128]». Мелодія есемески.
На місто вже раптово й безжалісно спала пітьма. Кая відіслала Харрі три повідомлення. Розповіла, що трапилось, і про те, що поставила авто скраю вулиці, де стоїть вілла, на яку заїхала Лене Галтунг, тож тепер вона чекає подальших настанов, і щоб він хоч якось виявив ознаки життя.
Молодець! А тепер приїзди й забери мене на вулиці на південь від церкви. Знайдеш легко, тут це єдина цегляна будівля. Заходь просто всередину, двері не зачинено. Харрі.
Вона надиктувала адресу водієві, той, кивнувши, позіхнув і завів двигуна.
Їдучи освітленими вулицями, Кая встигла наклацати: «Вже їду». Вулкан освітлював вечірнє небо, ніби заграва, затьмарюючи зірки й забарвлюючи все навколо ледве помітним криваво-червоним мерехтінням.
За чверть години вони виїхали на темну вулицю, яка скидалася на вирву від бомби. Перед крамницею висіли парафінові лампи, світло чи то знову виключили, чи то в цьому районі його взагалі не було.
Водій, пригальмувавши, показав на будівлю. Помешкання ван Боорста. Справді, то виявився геть невеличкий цегляний будиночок. Кая роззирнулася. Далі вулицею зауважила два «ренджровери». Повз неї, гуркочучи, промайнуло два мопеди, блимаючи фарами. З-за якихось дверей лунало важке африканське диско. То там, то тут Кая зауважувала вогники від цигарок та білки очей.
— Wait here[129], — мовила Кая, прибрала волосся під кашкета і, знехтувавши застереженнями водія, відчинила дверцята й вислизнула на вулицю.
Попростувала до будівлі. Кая не плекала марних надій щодо того, на що може сподіватися самотня біла жінка у такому місті, як Гома, коли спадає темрява, але саме у цю мить темрява була їй за найкращого друга.
Дівчина роздивилася двері, обкладені обабіч блоками з застиглої лави, й відчула, що треба поквапитись: ось-ось щось станеться, і їй треба встигнути раніше. Вона мало не спіткнулася, але встояла. Звела подих. Нарешті вона на місці. Поклала руку на ручку дверей. Хоча щойно сіло сонце і надворі похолоднішало, піт заливав їй спину та груди. Кая примусила себе натиснути ручку. Прислухалась. Усередині було навдивовижу тихо. Так само тихо, як тоді…
До горла підступав плач, важкий, як бетонна маса.
— Не можна, — прошепотіла вона сама до себе. — Не зараз.
Вона заплющила очі. Зосередилась на диханні. Прогнала всі думки з голови. Вона упорається. Думки снували навсібіч. Delete, delete. Геть, геть… Отак. Лишилася одненька дріб’язкова думка, а потім можна відчиняти двері.
Харрі прийшов до тями, бо у нього смикався кутик рота. Розплющився. Вже стемніло. Вочевидь, він знепритомнів. Він зауважив, як натягнута мотузка, що прив’язана до кульки, яка досі була у нього в роті. Серце шалено закалатало, затіпалося, майже вискакувало з грудей. Він щільно притулився ротом до скоби, чудово розуміючи, що це навряд чи зарадить, якщо хтось відчинить двері.