— Перевіриш? — спитав Харрі, киваючи на двері з сердечком, і попростував туди, де, на його думку, мала бути спальня. Він глибоко зітхнув, натиснув ручку й штовхнув двері.
Постіль не розстелена. У кімнаті прибрано. Вікно ледь розчинене, геть не чутно запаху клею, повітря свіже, як подих дитини. Харрі почув, як хазяйка стала в одвірку за його спиною.
— Дивно, — пробурмотіла вона. — Я ж чула їх уночі. А пішов лише один.
— Їх? — перепитав Харрі. — Ви впевнені, що людей було декілька?
— Упевнена. Я чула голоси.
— А скільки їх було?
— Наче троє.
Харрі відчинив платтяну шафу.
— Чоловіки? Жінки?
— На жаль, у мене не настільки добрий слух.
Одяг. Спальний мішок та наплічник. Ще одяг.
— А чому ви все-таки гадаєте, що їх було троє?
Хазяйка зніяковіла.
— Стукіт. Наче вони теє.. Ви ж розумієте…
— Але ж голосів не було?
Хазяйка поміркувала:
— Ні, жодних.
Харрі вийшов з кімнати й з подивом зауважив, що Кая досі стоїть перед дверима у ванну. І стояла вона якось дивно: ніби в обличчя їй дув сильний вітер.
— Щось не те?
— Та ні, — відповіла Кая невимушено. Аж занадто невимушено.
Харрі підійшов і став поряд.
— У чому річ? — спитав він, притишивши голос.
— Я… маю проблему із зачиненими дверима.
— Гаразд… — відповів Харрі.
— Я не жартую…
Харрі кивнув. І саме тієї миті почув звук. Звук відміряного часу, строку, що вичерпується, секунд, що спливають, — швидкі, гарячкові краплини води, котра не те щоб тече й не те щоб крапає. Кран за дверима. Харрі знав, що не помиляється.
— Стій тут, — наказав він.
І штовхнув двері.
Перше, що привернуло увагу: запах клею тут був ще сильніший.
Друге: долі лежала куртка, джинси, труси, футболка, дві чорні шкарпетки, плетена шапка й чорний товстий вовняний светр.
Третє: вода текла невпинною цівкою у ванну, котра була наповнена так, що зайва вода виливалася у зливний отвір на стінці.
Четверте: вода у ванні була криваво-червона.
П’яте: згаслий погляд над заклеєним скотчем ротом голого безживно-блідого чоловіка на дні ванни, погляд, звернений убік. Ніби він намагався роздивитися щось у сліпій зоні, когось, кого не зауважив, коли той увійшов.
Шосте: ніяких свідчень насильства, жодних зовнішніх пошкоджень, які б пояснювали такий надмір крові.
Харрі кахикнув і поміркував, як краще попрохати хазяйку увійти й упізнати свого пожильця.
Але потреби у цьому не було. Вона вже стояла на порозі ванної кімнати.
— Господи мій Боже! — простогнала вона. — І — наголошуючи на кожному слові: — Господи — мій — Боже! — І нарешті жалібно, із ще більшою надсадою: — Господи мій Боже Ісусе…
— Скажіть, це… — заговорив Харрі.
— Так, — мовила пані здушеним від ридань голосом. — Це він. Еліас. Еліас Скуг.
Розділ 25. Територія
Літня пані затулила рота обома руками й прошепотіла крізь пальці:
— Що ж ти собі заподіяв, любий, дорогий Еліасе?
— Стверджувати напевно, що це він собі заподіяв, не слід, — мовив Харрі, вивівши її з ванної, і допровадив до вхідних дверей. — Чи можу я вас попрохати, щоб ви зателефонували у відділок поліції у Ставангері й попросили прислати криміналістів. Скажете, що ви на місці злочину.
— На місці злочину? — перепитала вона, широко розплющивши очі. Через уразу вони видавались геть чорними.
— Атож. Саме так і скажіть. Якщо хочете, зателефонуйте за номером сто дванадцять. Гаразд?
— Звісно…
Вони почули, як жінка пошкандибала сходами донизу у своє помешкання.
— Отже, поки вони з’являться, маємо хвилин п’ятнадцять, — мовив Харрі.
Вони роззулися, залишили взуття на сходах і зайшли до ванної в самих шкарпетках. Харрі роззирнувся. У раковині було повно довгого білявого волосся, а на поличці лежала вичавлена туба.
— Скидається на зубну пасту, — сказав Харрі, схиляючись над тубою, але не торкаючись її.
Кая наблизилась.
— Cуперклей, — констатувала вона. — «Strongest there is»[46].
— Це той, що у жодному разі не має потрапляти на пальці, так?
— Він діє миттєво. Якщо крапнеш на пальці й потримаєш їх укупі — склеюються намертво. Доведеться або відрізати їх один від одного, або відривати з м’ясом.