Харрі вибив з пачки дві сигарети, встромив їх до рота, прикурив і дав одну Каї.
— «Now, Voyager»[50], — засміялася вона. — Хен… Хен… Як же ж його звали, того, хто так казав?
— Хенрейд, — відповів Харрі. — Пол Хенрейд.
— А як звали ту, для якої він прикурював сигарету?
— Бет Девіс.
— Дивовижне кіно. Дати тобі теплішу куртку?
— Дякую, обійдуся. До речі, чому ти сидиш на ґанку? Тропіками це не назвеш.
Вона показала книгу.
— Мої мізки на свіжому повітрі працюють краще.
Харрі поглянув на обкладинку — «Матеріалістичний монізм».
— Гм. Щось нагадує про іспит з філософії в університеті.
— Саме так. Матеріалізм стверджує, що все є матерія та сили. Все, що відбувається, — це частина довгого математичного рівняння, ланцюгова реакція, наслідки того, що вже трапилось.
— А свобода волі — то лиш омана?
— Правильно. Наші дії визначає хімія нашого мозку, котра визначається тим, хто з ким вирішив народити дітей, що, у свою чергу, визначається хімією їхнього мозку. І так далі. Усе можна прослідкувати в минулому — аж до Великого вибуху й ще далі. Навіть те, що хтось напише цю книгу, і те, про що ти думаєш просто зараз.
— Щось таке я вже чув, — мовив Харрі й видихнув сигаретний дим у листопадову ніч. — Якось один метеоролог казав, що якби мав усі змінні, передбачив би погоду на всі часи.
— А ми мали б змогу запобігти убивствам до того, як їх буде скоєно.
— І визначити, що жінка-поліцейський, котра вициганює сигарету, сидітиме на холодному ґанку із грубезною філософською книжкою.
Вона засміялася.
— Я не сама купила цю книжку, я взяла її он на тій поличці. — Вона затягнулася сигаретою, випнувши губи, дим утрапив їй в очі. — Я ніколи книжок не купую. Просто позичаю, щоб почитати. Або краду.
— Найменше сподівався, що ти — крадійка.
— А ніхто не сподівається, тому я ніколи не попадаюся, — мовила вона й поклала недопалок у попільничку.
Харрі кахикнув.
— А як ти крадеш?
— Краду лише у знайомих чи у тих, хто через це не зубожіє. І не тому, що я скнара, просто я трішки пожадлива. Коли я вчилася, то крала рулони туалетного паперу із вбиральні в університеті. До речі, ти згадав, як називається ота чудова книга Фанте?
— Ні.
— Пришли мені есемеску, коли згадаєш.
Харрі усміхнувся.
— Даруй, але я не відправляю есемесок.
— Чому?
Харрі знизав плечима:
— Не знаю. Мені це не до душі. Як ото тубільцям не подобалось, коли їх фотографують, бо вони вважали, що таким чином вони загублять частину своєї душі.
— Я знаю! — вигукнула Кая. — Ти не хочеш залишати доказів. Слідів. Неспростовних доказів того, ким ти був. Ти прагнеш упевнитись, що зникнеш цілком і повністю.
— Достеменно так, — сухо відповів Харрі й затягнувся. — Хочеш зайти у будинок? — Він кивнув на її долоні, котрі вона засунула під себе.
— Та ні, лише руки трохи змерзли, — усміхнулась вона. — Зате серце гаряче. А як ти?
Харрі поглянув на дорогу через паркан у садку. На припарковану автівку.
— А що я?
— Чи ти схожий на мене? Добрий, крадій та пожадливий?
— Та ні. Я поганий. Чесний і пожадливий. А чоловік у тебе який?
Ці слова пролунали жорсткіше, ніж він того хотів, ніби він намагався поставити її на місце, наче вона… вона, а що, власне, вона? Бо сидить отак тут, бо приваблива, бо їй до вподоби те ж саме, що і йому, бо вона дала йому взутися у чоловікові капці й поводиться так, ніби його не існує.
— А що чоловік? — спитала вона посміхаючись.
— Хай там як, а нога у нього добряча, — почув Харрі свій власний голос і зажадав стукнутись головою об стільницю.
Вона голосно засміялася. Сміх покотився у тишу Фагерборгу, що звисала над садами, будинками, гаражами. Гаражі. Усі мали гаражі. І лише одна машина стоїть на вулиці. Звісно, можливо, є тисяча причин, чого вона там стоїть.
— У мене немає чоловіка, — стиха мовила Кая.
— Отже…
— Отже, ти взувся у капці старшого брата.
— А ті, що на сходах…
— Теж його. Вони стоять там, бо я втовкмачила собі в голову, що чоловічі черевики сорок шостого з половиною розміру можуть відлякати поганих чоловіків із недобрими намірами.
Вона кинула на Харрі багатозначний погляд. Харрі вдав, ніби не помітив глузливого натяку.
— Отже, твій брат мешкає з тобою?
Вона заперечно хитнула головою.
— Він помер. Десять років тому. Це татова квартира. В останні роки, коли Евен вчився у Бліндерні, вони мешкали тут із татом.
— А тато де?
— Він помер невдовзі після Евена. А я саме переїхала сюди, тож квартира стала моєю.