— Та й ідеться не про найбільш цивілізований куточок світу, — додав інспектор, розводячи руками. — Хуті, тутсу, чи як їх там у греця. Мачете. Два мільйони полеглих. Розумієте, до чого я веду?
Харрі зауважив, як Кая прикрила очі, коли інспектор почав менторським тоном, перемежовуючи мову підрядними реченнями, розповідати, як дешево вартує людське життя в Африці, де торгівля людьми — не новина, й що теоретично Аделе могли викрасти й змусити написати ту листівку, адже ті чорні, певно, річний заробіток віддадуть заради того, щоб встромити свої зуби у біляву норвезьку дівчину, хіба ні?
Харрі, споглядаючи листівку, силкувався абстрагуватися від безугавної балаканини добродія-гарбуза. Гора, що скидалася на кеглю з хмариною, яка нависає над верхів’ям. Він підвів очі, коли інспектор із забутим ім’ям кахикнув.
— Та часом їх можна й розуміти, адже так? — спитав він і по-змовницьки посміхнувся до Харрі.
Той підвівся, посилаючись на те, що має справи в Осло. Але чи не перешлють колеги з Драммена відскановану листівку електронною поштою, якщо їхня ласка?
— Фахівцеві з почерків? — невдоволено поцікавився інспектор і глянув на адресу, яку йому передала Кая.
— Фахівцеві з вулканів, — відповів Харрі. — Я хочу, щоб ви відправили йому листівку й запитали, чи не в змозі він ідентифікувати гору.
— Ідентифікувати гору?
— Він справжній професіонал, вештається світами й роздивляється їх.
Інспектор, знизавши плечима, кивнув. Потім провів відвідувачів до виходу. Харрі спитав, чи бува вони не перевіряли, чи були якісь повідомлення або дзвінки з номера Аделе після того, як вона поїхала.
— Ми знаємось на своїй справі, Холе, — відповів інспектор. — Жодних вихідних дзвінків. Але ви ж уявляєте, у якому стані мобільна мережа у такій країні, як Руанда…
— Чесно кажучи, не уявляю, — відповів Харрі. — Але ж я там не бував.
— Листівка? — простогнала Кая, коли вони вийшли на ринкову площу перед автівкою, котру позичили в Управлінні поліції. — Квиток на літак і ночівля у руандському готелі! От якби твоєму комп’ютерному генієві в Бергені це відразу визначити, тоді б нам не довелося марнувати півдня у цьому бридкому Драммені!
— А я гадав, тобі припаде до душі, — мовив Харрі, відчиняючи дверцята, — адже у тебе з’явився новий друг, та й Аделе, можливо, зовсім не померла.
— Отже, у тебе чудовий настрій? — спитала Кая.
Харрі глянув на ключі від машини.
— Хочеш кермувати?
— Звісно!
Дивовижно, але антирадар про перевищення швидкості жодного разу не заблимав, і вони дісталися Осло всього за двадцять хвилин.
Вони домовилися перенести в Управління спочатку неважкі речі, канцелярське приладдя й шухляди від письмових столів, а важке перетягти завтра. Усе завантажили на візок, яким послуговувався Харрі, коли облаштовував нове приміщення.
— Тобі вже дали кабінет? — поцікавилася Кая на півдорозі — її голос у Кишці котився луною.
Харрі похитав головою.
— Залишимо все у твоєму.
— А ти просив, щоб тобі дали кабінет? — спитала вона й зупинилась.
Харрі продовжував іти.
— Харрі!
Він зупинився.
— Ти оце питала про мого батька… — мовив він.
— Я не мала на увазі…
— Звісно, не мала. Йому недовго лишилось. Уторопала? А потім я знову поїду. Я лише прагнув…
— Чого?
— Чи ти щось чула про Dead Policemen’s Society?[51]
— Що це таке?
— Це люди, що колись працювали у відділі убивств. Люди, котрі мені не байдужі. Я не знаю, чи я їм щось завинив, але вони — це сіль землі.
— Що?
— Це не так багато, але це все, що я маю, Кає. Вони єдині, кому я маю підстави довіряти.
— До відділу?
Харрі рушив далі.
— Я знаю, розумію, що все мине. Світ не зупиняється. Й це всього-на-всього реорганізація, адже так? У цих стінах — історія, але стіни ці незабаром знесуть. Тобі з колегами доведеться створювати нову історію, Кає.
— Чи ти п’яний?
Харрі розреготався.
— Ні, мене лише розчавлено. Я пропащий. Звичайна річ. Цілком звичайна.
У нього задзеленчав телефон. Це був Бйорн.
— Я забув на столі біографію Хенка, — повідомив він.
— Я забрав її, — відповів Харрі.
— Господи, що за луна, ти не в церкві?
— У Кишці.