— Я все одно збирався заїхати сюди після вихідних, міг би перевірити книгу, — почула вона, як озвався Утму за спиною. — Але ж ви, певна річ, не мали змоги зачекати?
— Не мали, — визнала Кая, глянувши на дати. Листопад. Шосте листопада. Восьме листопада. Вона глянула далі. Потім перегорнула назад. Немає. Сторінки за сьоме листопада не було. Вона розкрила книгу ширше. З оправи книги стирчали рештки видертої сторінки. Хтось її забрав.
Розділ 31. Кігалі
Аеропорт у Кігалі в Руанді був маленьким, сучасним й на диво зручним. З іншого боку, Харрі з власного досвіду знав, що міжнародні аеропорти небагато, а часом майже нічого не повідомляють про країну, у якій розташовані. В індійському Мумбаї панує спокій та зорганізованість, а в аеропорту Кеннеді у Нью-Йорку — безладдя та параноя. Черга на паспортний контроль трохи просунулася, й Харрі зробив крок уперед. Попри наче приємну температуру, поміж лопаток під тонкою бавовняною сорочкою стікав піт. Він знову пригадав людей, котрих зустрів у Схіпхолі в Амстердамі, де, запізнюючись, нарешті приземлився рейс з Осло. Харрі упрів, поки носився коридорами у пошуках свого виходу на посадку, проминаючи абетку й номери у порядку зростання, намагаючись встигнути на літак, який мав привезти його у Кампалу, що в Уганді. На одному з коридорних перехресть він краєм ока зауважив знайомі обриси. Вона стояла обличчям до світла, задалеко, щоб розгледіти обличчя. Останнім зійшовши на літак, Харрі дійшов цілком очевидного висновку: це не могла бути вона. Мізерна ймовірність. Хлопчина поряд із нею просто не міг бути Олегом. Не може бути, щоб він так виріс.
— Next[54].
Харрі підійшов до віконця, показав паспорт, імміграційну картку, запит на візу, роздрукований з Інтернету, й шістдесят новеньких доларів мита.
— Business?[55] — спитав митник, і Харрі зустрівся з ним поглядом. Чоловік високий, худорлявий, з гладенькою чорною блискучою шкірою. Певно, тутсі, подумав Харрі. Адже саме вони наразі контролюють кордони країни.
— Yes[56].
— Where?[57]
— Congo, — мовив Харрі і додав, уточнюючи, про яку саме з двох держав ідеться: — Congo-Kinshasa[58].
Митник показав на імміграційну картку, котру Харрі заповнив у літаку.
— Says here you’re staying at Gorilla Hotel in Kigali[59].
— Just tonight, — відповів Харрі. — Then drive to Congo tomorrow, one night in Goma and then back here and home. It’s a shorter drive then from Kinshasa[60].
— Have a pleasant stay in Congo, busy man[61], — побажав чоловік у формі, щиро розсміявся, поставив печатку у паспорті й віддав його Харрі.
За півгодини Харрі заповнював картку гостя у готелі «Горила», підписавши її, отримав ключа, прикріпленого до маленької горили, вирізаної з дерева. Й ліг у ліжко — минуло вже вісімнадцять годин, відколи він підвівся з ліжка в Уппсалі. Харрі не зводив очей від вентилятора, що ревів у ногах ліжка. Попри те, що лопаті шалено крутилися, з вентилятора не долітало ані подуву. Навряд чи вдасться заснути.
Водій попросив Харрі називати його просто Джо. Джо був конголезець, вільно говорив французькою й трохи менш вільно — англійською. Найняти його допомогли контакти у норвезькій гуманітарній організації у Гомі.
— Eight hundred thousand[62], — мовив Джо, кермуючи своїм «лендровером» розбитим, але цілком придатним для їзди асфальтованим шосе, що звивалося між зеленими пагорбами й гірськими схилами, засіяними згори донизу. Часом він шляхетно пригальмовував, щоб не наскочити на людей, що чимчикували обабіч дороги, їхали велосипедами, котили візки чи просто несли речі. Утім, зазвичай люди останньої миті рятувалися самотужки, ухиляючись від автівки.
— У дев’яносто четвертому всього за кілька тижнів знищили вісімсот тисяч людей. Хуту пішли до своїх старих — добрих сусідів, прихопивши мачете, й порозтинали їм горлянки лиш за те, що вони — тутсі. По радіо йшла така пропаганда, мовляв, коли твій чоловік — тутсі, то ти як хуту зобов’язана його вбити. Cut down the tall trees[63]. У ті часи чимало отак тікало. — Джо тицьнув пальцем у вікно. — Тіла лежали купами. Часом ніяк було пройти. Ото пощастило тоді грифам…
Далі вони їхали мовчки.
Вони проїхали повз двох чоловіків, котрі несли на плечах якусь велику кішку, підвішену за лапи до палиці. Поруч радісно пританцьовували дітлахи, колючи палицями мертву тварину. Шкура у неї була кольору сонця з плямами тіні.
— Мисливці? — спитав Харрі.
Джо похитав головою, глянув у люстерко й відповів, перемежовуючи французькі й англійські слова:
60
Лише цієї ночі. Завтра поїду у Конго, ще ніч переночую у Гомі, потім знову сюди й додому. Так ближче, ніж із Кіншаси (англ.).