— Моя дружина, — відрекомендував її маленький бельгієць. — Чи то пак одна з них.
— Пані ван Боорст?
— Щось таке. То ви придбати приїхали? І гроші маєте?
— Найперше, я б волів подивитися, що ви маєте, — одказав Харрі.
Едді ван Боорст підійшов до дверей, трохи прочинив їх і визирнув за вікно. Зачинив і замкнув двері.
— З вами лише ваш водій?
— Так.
Ван Боорст задимів цигаркою, роздивляючись Харрі всіма зморшками шкіри, що збрижилися навколо примружених очей.
Потім він пішов у куток кімнати, ногою відгорнув килим, нахилився і смикнув за залізне кільце. Ляда відчинилася. Бельгієць кивком наказав Харрі спускатися першим. Харрі вирішив, що цей захід безпеки випливає з досвіду, тому послухався наказу. Сходи спускалися у непроглядну темінь. Лише подолавши сім сходинок, Харрі відчув під ногами тверду долівку. У цю мить лампа на стелі спалахнула.
Харрі випростався, роззирнувся. Гладенька цементована долівка, уздовж трьох стін — шафи та полиці. На полицях — товари щоденного попиту: уживані пістолети «Глок», такий самісінький, як у Харрі, «Сміт-Вессон», ящики з набоями, «калашников». Харрі ще жодного разу не доводилось тримати у руках відомий російський автомат. Він пройшовся пучками пальців по гладенькому дерев’яному прикладові.
— Оригінал сорок сьомого, першого року випуску, — похвалився ван Боорст.
— Здається, його тут усі мають, — сказав Харрі. — Я чув, це найпоширеніша причина смерті.
Ван Боорст кивнув.
— Тут два фактори. По-перше, коли комуністичні країни після «холодної війни» у мирний час почали завозити сюди «калашникови», вони коштували не дорожче за вгодовану курку. А під час війни — не більш як сто доларів. А по-друге, хай що з ними роби — вони безвідмовні, а в Африці це має істотне значення. У Мозамбіку так цінують цю зброю, що навіть зобразили її на національному прапорі.
Харрі в око впали чорні непоказні літери, викарбувані на чорній валізці.
— Тут те, про що я подумав? — спитав Харрі.
— «Мерклін» — рідкісна гвинтівка, — відповів ван Боорст. — Вироблено зовсім небагато, модель виявилася кепською. Важкувата, та й калібр надто великий. Використовували під час полювання на слонів.
— І на людей теж, — тихо додав Харрі.
— Знайома зброя?
— Приціл із найкращою у світі оптикою. Щоб поцілити у слона зі ста метрів — саме те, що треба. Така гвинтівка ідеальна для замахів. — Харрі погладив пальцями валізку, його полонили спогади. — Так, знайома зброя.
— Вам продам задешево. Тридцять тисяч євро.
— Цього разу я не за гвинтівкою прийшов. — Харрі обернувся до відкритого стелажа, що стояв посеред кімнати. З полиць шкірили зуби пофарбовані білим чудернацькі дерев’яні маски.
— Це маски духів народу май-май, — мовив ван Боорст. — Ці хлопці вірять, що коли крапнуть на себе свяченої води, то стануть невразливими для ворожих куль. Бо кулі теж обернуться на воду. Повстанці май-май ішли воювати проти урядових військ із луком та стрілами, у шапочках для душу й маючи за амулети затулки для ванни. I’m not kidding you, monsieur[76]. Певна річ, їх викосили. Але воду ці май-май все одно люблять. І білі маски. А ще — серця й нирки своїх ворогів. Злегка обсмажені, й з кукурудзяним пюре.
— М-м-м, — сказав Харрі, — я й гадки не мав, що у такому непоказному помешканні є цілісінький льох усілякої дивини.
Ван Боорст гигикнув:
— Cellar? This is the ground floor. Or was[77]. До виверження три роки тому.
І раптом Харрі второпав. Чорні брили. Чорна глазур. Долівка нагорі, нижче рівня землі.
— Лава, — мовив Харрі.
Ван Боорст кивнув.
— Вона текла через увесь центр і знищила мій будинок неподалік озера Ківу. Всі дерев’яні будівлі навколо згоріли, оця бетонна — єдина, що вціліла, але також була похована під лавою. — Він тицьнув рукою у стіну. — Отут були двері, що вели туди, де три роки тому була вулиця. Я придбав будинок і просто прорубав нові двері — ті, через які ви увійшли.
Харрі кивнув:
— Вам пощастило, що лава не хлинула у ваші двері й не залила цей поверх.
— Як бачите, вікна й двері дивляться у протилежний від Ньїрагонго бік. Це ж не вперше трапилось. Раз на десять чи п’ятнадцять років бісова гора запльовує місто лавою.