— Королівське яблуко можете залишити у себе, — мовив Харрі, витягнувши із задньої кишені тоненьку пачку двадцяток. — Я пропоную вам шість сотень доларів за інформацію про тих, кому ви продавали яблука.
Він поклав пачку купюр на стіл перед ван Боорстом. Зверху лежало його посвідчення.
— Поліція Норвегії, — мовив Харрі. — Щонайменше двох жінок у Норвегії було вбито, використовуючи таке знаряддя, а ви — єдиний постачальник.
Ван Боорст схилився над пачкою й почав пильно роздивлятися посвідчення, не чіпаючи ні те, ні інше.
— Якщо усе дійсно так, то мені справді прикро, — мовив він хрипко, наче горло у нього було забите крупним гравієм. — Правда. Але моя особиста безпека коштує дорожче за шістсот доларів. І якщо я розпатякаю про своїх покупців, то ймовірна тривалість мого життя…
— Ви ліпше б непокоїлися про ймовірну тривалість вашого життя у конголезькій в’язниці.
Ван Боорст знову засміявся:
— Nice try, Hole[78]. Але за збігом обставин я знаюся із шефом поліції у Гомі, поза тим… — він розвів руки, — хіба я щось накоїв?
— Мені байдуже, що ви накоїли, — сказав Харрі й витягнув з кишені на грудях світлину. — Між іншим, норвезька держава надає Конго чималу матеріальну допомогу. І якщо норвезька влада зателефонує у Кіншасу і повідомить, що ви продали зброю, яка стала знаряддям двох убивств на території Норвегії, а тепер відмовляєтесь співпрацювати зі слідством, то що, на вашу думку, трапиться потім?
Ван Боорст більше не шкірився.
— Святий Боже, вас не засудять безневинно, ні, — вів далі Харрі. — Йдеться лише про попереднє ув’язнення, не треба плутати з покаранням. Приміром, задля того, щоб захистити підслідного на час розслідування і докази у справі. Але хай там як, а це в’язниця. Й розслідування, можливо, триватиме довго. Чи ви колись бачили в’язницю у Конго зсередини, ван Боорсте? Ймовірно, не бачили — небагато білих її бачили.
Ван Боорст щільніше загорнувся в халат. Подивився на Харрі, гризучи мундштук.
— Добре, — мовив він. — Тисяча доларів…
— П’ятсот, — відрізав Харрі.
— П’ятсот? Але ж ви…
— Чотириста, — мовив Харрі.
— Згода! — Ван Боорст звів руки до неба. — Що саме вас цікавить?
— Усе, — відповів Харрі, прихиляючись до стіни й добуваючи пачку сигарет.
Коли за півгодини Харрі вийшов з будинку ван Боорста й сів у «лендровер» Джо, вже смерклося.
— У готель, — скомандував Харрі.
Виявилось, що готель розташований біля самісінького озера. Джо попередив Харрі, щоб той не купався. І не через паразита — гвінейського черва, личинку якого неможливо помітити, поки якось її не знайдуть у тебе під шкірою, а тому, що з дна озера піднімаються величезні бульбашки з метаном, які спроможні втопити людину.
Умостившись на балконі, Харрі взявся роздивлятися довгоногих створінь, які ніби на ходулях крокували освітленим газоном. Вони скидалися на фламінго у павичевому пір’ї. На щедро заллятому світлом тенісному корті двоє чорних підлітків гралися двома м’ячиками, такими затріпаними, що нагадували згорнуті в грудку шкарпетки, котрі стрибали туди-сюди над напівобірваною сіткою. Часом над дахом готелю ревучи пролітали все нові й нові літаки.
Харрі чув, як дзенькотять пляшки у барі. Від його місця туди було достоту шістдесят вісім кроків, — він перелічив, коли приїхав. Харрі добув з кишені телефон і набрав номер Каї.
Судячи з її голосу, вона неабияк зраділа, коли почула його. Це як мінімум.
— Сиджу в Устаусеті, не маю змоги виїхати, — мовила вона. — Тут усе снігом замело. Але мене хоч би на вечерю запросили. Та й книга пожильців виявилася цікавою.
— Невже?
— Записів за потрібний нам день, виявляється, там немає.
— Оце так. А ти перевіряла?
— Перевіряла. Немає ані відбитків пальців, ані відбитків ручки на наступній сторінці. — Вона пирхнула, й Харрі міг заприсягтися, що Кая вже випила пару келихів вина.
— М-м-м. Я радше міркував про…
— Так, я перевірила, хто записувався напередодні й наступного дня. Але за таких спартанських умов, як у Ховасхютті, ніхто тут більш як на одну ніч не затримується. Хіба негода затримає. Але сьомого листопада погода була чудова. Утім, місцевий поліцейський обіцяв перевірити записи у книгах пожильців у сусідніх хатинках, хто там ночував напередодні й після сьомого числа, й чи не було туристів, що мали маршрут повз Ховасхютту.
— Добре. Начебто стало гарячіше.
— Можливо. А як справи у тебе?
— Боюся, що холодніше. Я знайшов ван Боорста. Але жоден з його чотирнадцяти покупців не був скандинавом. Він у цьому твердо переконаний. Дав мені шість імен з адресами, всі вони — відомі колекціонери. На додачу ще кілька імен, які він ледве пригадує, кілька описів, щось про національність, та й по всьому. Є ще два яблука, але ван Боорст чув, що вони досі належать колекціонеру у Каракасі. А ти перевірила про Аделе і її візу?