— Дякую, — кивнув Харрі, записавши імена, адреси й номери паспортів на зворотному боці квитанції за таксі, яку знайшов у кишені.
— Прикро, що більше нічим вам не допоможу, — мовила жінка й знову поправила окуляри.
— Навпаки, — заперечив Харрі. — Ви мені стали у неабиякій нагоді. Справді.
— And now, Mr. Policeman[82], — мовив високий худорлявий офіцер, і легка посмішка сяйнула на його чорнім, як ніч, обличчі.
— Yes? — сказав Харрі й замовк, готуючись добути з кишені кавового кольору конверта.
— Зараз саме на часі зареєструватися на літак у Найробі.
— М-м-м, — пробурмотів Харрі, дивлячись на годинник. — Можливо, мені доведеться летіти наступним рейсом.
— Наступним?
Мені треба повернутися до готелю «Горила».
Кая сиділа у потязі Норвезької державної залізниці, у так званому вагоні підвищеної комфортності. Окрім безплатних газет, двох чашок безкоштовної кави й можливості підзарядити ноутбук, це означало, що, на відміну від напівпорожнього економ-класу, цей вагон буде напхом напханий. Тож, щойно задзеленчав телефон і замиготів номер Харрі, Кая саме туди й поспішила.
— Де ти? — спитав він.
— Їду у потязі. Щойно проминули Конгсберг. А ти?
— У готелі «Горила» у Кігалі. Я перевірив гостьову картку на ім’я Аделе Ветлесен. Я не встигаю на денний рейс, але додому прилечу завтра вранці. Чи не могла б ти зателефонувати своєму гарбузоголовому другові у Драмменський відділок і попросити листівку, яку написала Аделе? Нехай просто підійдуть до потяга, він же в Драммені зупиняється.
— Не впевнена, що вийде, але спробую. А навіщо вона нам?
— Порівняємо підпис. Є один фахівець з почерків, звати Жан Г’ю, працював у Крипосі, поки не пішов на пенсію за інвалідністю. Запроси його до нас завтра о сьомій.
— Так рано? Ти гадаєш, що він…
— Маєш рацію. Я відсканую цю гостьову картку й відішлю тобі електронною поштою, а ти, взявши картку та листівку, поїдеш до Жана увечері.
— Сьогодні увечері?
— Він лише зрадіє, що його провідали. Тож, якщо ти мала якісь інші плани, їх скасовано.
— Гаразд. До слова, пробач за пізній учорашній дзвінок.
— Заради Бога. Кумедна історія.
— Я була трішки напідпитку.
— Я зрозумів.
Харрі поклав слухавку.
— Дякую, що допомогли.
Адміністратор готелю посміхнувся у відповідь.
Конверт кавового кольору нарешті знайшов нового хазяїна.
Х’єрсті Рьодсмуен, увійшовши до їдальні, попрямувала до жінки, яка через вікно спостерігала за дощем, що періщив на дерев’яні будиночки у Саннвікені. Перед жінкою лежав непочатий шматок торта з маленькою свічкою.
— Цей телефон знайшли у вашій палаті, Катрино, — тихо мовила жінка. — Медсестра принесла його мені. Хіба ви не знаєте, що це заборонено?
Катрина кивнула.
— Хай там як, — мовила Рьодсмуен, простягуючи їй мобільний, — він саме дзеленчить.
Катрина Братт взяла вібруючий телефон і натиснула «прийнято».
— Це я, — мовив голос на тому кінці дроту. — Маю імена чотирьох жінок. Хотів би знати, хто з них не замовляв квитка на рейс RA101 в Кігалі на двадцять п’яте листопада. І перевірити, чи не замовляла та ж сама особа номер у якомусь готелі у Руанді на той же самий день.
— У мене все чудово, тітонько.
За хвилину — тиша.
— Зрозумів. Зателефонуй, коли матимеш змогу.
Катрина повернула телефон Рьодсмуен.
— Це мене тітонька з днем народження вітала.
Х’єрсті похитала головою.
— За правилами заборонено користуватися мобільними телефонами. Але я особисто не бачу ніяких перепон, щоб вам завадило його мати. Тільки не користуйтесь ним. І пильнуйте, щоб сестра не побачила, добре?
Катрина кивнула, й Рьодсмуен пішла геть.
Катрина посиділа ще, дивлячись у вікно, а потім підвелася й пішла у загальну вітальню. На порозі до неї долинув голос сестри:
— Катрино, ви куди?
Катрина відповіла не озираючись:
— Піду розкладу «солітера».
Розділ 33. Лейпциг
Гуннар Хаген спустився у підвал ліфтом. Дорога вниз. Пониження. Поразка.
Вийшовши з ліфта, він пішов Кишкою.
Але Бельман дотримав слова, не обдурив. Кинув йому рятівний круг — пристойну керівну посаду в новому, розширеному Крипосі. Рапорт Харрі короткий і лаконічний. Жодних результатів. За таких обставин будь-який телепень второпав би, що саме час плисти до рятівного круга.
Хаген розчинив двері у кінці коридору не постукавши.
Кая Сульнес привітно посміхнулася, а Харрі, сидячи за комп’ютером і притиснувши до вуха телефон, навіть не озирнувся, тільки проспівав: «Привіт-шефе-чи-не-хочеш-трішки-гидкої-кави?». Ніби дух-передвісник начальника відділу вже сповістив про його наближення.