Хаген лишився стояти в дверях.
— Мені повідомили, що Аделе Ветлесен ви не знайшли. Треба пакувати речі. Час вичерпався, й ви потрібні для інших справ. Принаймні ти, Сульнес.
— Danke schön, Günther[83], — мовив Харрі у слухавку, поклав її і крутнувся на стільці.
— «Danke schön?» — перепитав Хаген.
— Поліція Лейпцига, — пояснив Харрі. — До речі, щирі вітання від Катрини Братт, шефе. Ще пригадуєш таку?
Хаген підозріливо глянув на свого старшого інспектора.
— Я гадав, що Братт у закладі для душевнохворих.
— Так і є, — мовив Харрі, підвівся й підійшов до кавоварки. — Та якщо йдеться про пошуки в Інтернеті — вона поза конкуренцією. До речі, шефе, щодо пошуків.
— Пошуків?
— Чи не міг би ти не обмежувати нас у видатках на пошукові заходи?
Хаген недовірливо витріщився на старшого інспектора. Потім гучно зареготав:
— Хай тобі грець, Харрі, ти неймовірний! Щойно ти розтринькав на безплідну подорож до Конго половину нашого кошторису на відрядження, а тепер тобі потрібні ще й пошукові заходи? З цієї хвилини розслідування припинено. Розумієш?
— Я чудово розумію… — відповів Харрі й, наливши дві чашки кави, простягнув одну босові. — Ба більше того. Незабаром, шефе, і ти все зрозумієш. Сідай на мого стільця й послухай, що я розповім.
Хаген переводив погляд з Харрі на Каю. З осторогою глянув на каву у чашці. Сів.
— Маєш дві хвилини.
— Усе надзвичайно просто, — почав Харрі. — За переліком пасажирів Брюссельських авіаліній, Аделе Ветлесен полетіла у Кігалі двадцять п’ятого листопада. Але за даними паспортного контролю, ніхто з таким прізвищем з літака не зійшов. Отже, ось що трапилось: жінка з підробленим паспортом на ім’я Аделе виїхала з Осло. Сфальшований паспорт діє чудово, допоки вона не прилетить у кінцевий пункт призначення, у Кігалі, адже лише там перевіряють номер паспорта, адже так? Тож ця загадкова особа мала послуговуватися своїм власним справжнім паспортом. Митники не просять показати квиток, тому й невідповідність імен у паспорті та квитку не виявляється. Певна річ, якщо не шукатимуть зумисно.
— Але ти шукав?
— Авжеж.
— Може, це недбальство, помилка або просто забули зареєструвати Аделе після прильоту?
— Можливо. Але ота листівка…
Харрі кивнув Каї, й вона дістала листівку. Хаген спромігся розгледіти на ній щось на зразок вулкана, над яким здіймається дим.
— Її відправили з Кігалі того ж дня, коли вона буцімто прилетіла, — пояснив Харрі. — Та, по-перше, на листівці зображено вулкан Ньїраконго, а він знаходиться у Конго, а не в Руанді. А по-друге, ми попросили Жана Г’ю порівняти підписи на листівці й у гостьовій картці в готелі «Горила», які залишила так звана Аделе Ветлесен.
— Він підтвердив те, що навіть я зауважила, — встряла Кая. — Це різні особи.
— Гаразд, гаразд, — погодився Хаген. — То до чого ви ведете?
— Хтось доклав неабияких зусиль, щоб склалося враження, буцімто Аделе Ветлесен полетіла в Африку, — мовив Харрі. — Закладаюся, вона лишилася в Норвегії, й написати листівку її змусили саме тут. Потім забрали листівку в Африку, це була геть інша особа, яка потім відправила її звідти. Все заради того, щоб склалося враження, наче Аделе дійсно полетіла в Африку, потім написала про чоловіка своєї мрії й що повернеться аж у березні.
— Чи маєш на думці, хто міг би зіграти її роль?
— Маю. На паспортному контролі в аеропорту Кігалі знайшли імміграційну картку, заповнену на ім’я Джуліани Верні. Але за даними нашої божевільної подруги у Бергені, ані у списках пасажирів на рейси у Руанду будь-якої авіакомпанії, ані у переліку мешканців у готелях, які мають сучасну електронну систему бронювання місць, цього імені на той час не було. Утім, воно є у переліку пасажирів Руандської авіакомпанії на рейс з Кігалі три дні по тому.
— Хочу знати, як ви дістали цю інформацію?
— Ні, шефе. Ти прагнеш дізнатися, хто така Джуліана Верні й де вона.
— Отже?
Харрі глянув на годинник.
— За даними імміграційної картки, вона мешкає у Лейпцигу, в Німеччині. Чи ти колись був у Лейпцигу, шефе?
— Ні.
— І я не був. Але знаю, що це рідне місто Гете й Баха, а ще одного з королів вальсу. Не пригадаю, як його звали…
— Як це стосується…
— Та нехай, Лейпциг відомий ще й центральним архівом Штазі, служби безпеки НДР. Місто це колись було територією НДР. Ти не повіриш, але за сорок років існування НДР акцент східних німців так став різнитися від решти німців, що чутливе вухо враз відчує різницю.