— А чому ти вважаєш, що вона тоді вже була мертва? Адже він міг просто її втопити.
— У неї перерізана горлянка. Гадаю, розтин засвідчить, що у легенях води немає.
— А у крові є кетаномін, як у Шарлотти та Боргні, — додала Беата.
— Як я зрозумів, кетаномін — швидкодіючий анестетик, — мовив Харрі. — Дивно, що я про нього раніше не чув.
— І не дивина, — відповіла Беата. — Це найдешевший аналог кеталара, який використовують під час наркозу, але його перевага у тому, що пацієнт може дихати самотужки. У ЄС та Норвегії кетаномін заборонили ще у дев’яностих через побічні дії, тож тепер його можна добути лише у країнах, що розвиваються. У Крипосі теж якийсь час вважали це головною зачіпкою, але вона нікуди не привела.
Коли через сорок хвилин вони привезли Беату до криміналістичного відділу у Брюні, Харрі, попросивши Каю зачекати, вийшов з машини.
— Хочу тебе дещо спитати, — мовив він.
— Питай, — відповіла Беата, тремтячи від холоду й потираючи руки.
— Що ти робила на ймовірному місці злочину? Чому Бйорн не приїхав?
— Бельман доручив Бйорну спецзавдання.
— І що то за завдання? У нужниках прибирати?
— Аж ніяк. Координувати роботу експертів криміналістів та слідчих.
— Що? — Брови у Харрі поповзли вгору. — Так це ж підвищення, хай йому грець.
Беата знизала плечима:
— Бйорн — тямущий хлопець. Саме час. Ще є питання?
— Немає.
— Тоді приємного вечора.
— Навзаєм. Хоча стривай. Ще одне. Я ж тебе просив зателефонувати Бельману й зробити витік інформації про те, що ми знайшли мотузку у мотузяній майстерні. Коли саме ти телефонувала?
— Та ти ж уночі мені зателефонував, тож я дочекалася ранку. Чому ти питаєш?
— Пусте, — кивнув він. — Не бери в голову.
Коли Харрі знову сів у машину, Кая ховала телефон у кишеню куртки.
— На сайті «Афтенпостен» уже є інформація про труп, який знайшли, — сказала вона.
— Справді?
— Кажуть, що у газеті — твоя велика світлина і повне ім’я. Тебе там назвали «керівником слідства». І, певна річ, прив’язали цю справу до решти убивств.
— Зрозуміло. Ти попоїсти не хочеш?
— Хочу.
— Маєш плани? Якщо ні, запрошую тебе повечеряти.
— Чудово! А де?
— У ресторані «Екеберг».
— Отакої! А чому саме там?
— Згадав про нього, коли товариш нагадав мені одну давню історію.
— Цікаво послухати.
— Немає чого слухати. Звичайна історія про підлітків.
— Про підлітків? Нумо розказуй!
Харрі гмикнув. Поки вони піднімалися на гору Екеберг, він розповів про Killer Queen[85], королеву ресторану «Екеберг», колись блискучого в Осло зразка функціоналізму в архітектурі. А нині, після ремонту, ресторан знову набув колишнього блиску.
— Але у вісімдесятих будівля була у такому жалюгідному стані, що власники вже махнули на нього рукою. Він став забігайлівкою для танцюльок, притулком для п’яничок, де танцювали, скорше штовхались, поміж столиків, силкуючись не перехилити келихів з напоями. Човгали по долівці, притримуючи одне одного, щоб не впасти.
— Зрозуміло.
— Отож ми з Ейстейном та Валянком зазвичай ходили у німецькі бункери у Нурдстранні, жлуктили там пиво і згаювали молодість. Коли нам стукнуло по сімнадцять, ми нарешті насмілилися сунутися в ресторан «Екеберг», ясно, набрехавши про вік, потрапили усередину. Власне, особливо й вигадувати не довелось — їм кожен клієнт був за щастя. Оркестр бездарний, та вони принаймні грали «Nights in White Satin»[86]. А ще там була місцева спокусниця — щовечора заходила на вогник. Ми її називали просто Killer Queen. Не жінка — каравела.
— Каравела? — засміялася Кая. — На приколі?
— Еге ж, — підтвердив Харрі. — Підпливає до тебе, розправивши вітрила, спокуслива й трохи насуплива. Усе блищить, як на ярмарку. Буфера й сідниці — як американські гірки.
Кая розреготалася ще гучніше.
— Тобто — місцевий атракціон?