— Цікаво.
— Стіне удала, ніби не знає, про що йде мова. І тоді Еліас розповів їй ще про одну людину, яка була у хатинці, і їй видалось, що вона справді вгадала, хто то такий. Ти слухаєш? Бо зараз буде найцікавіше. Це — відома людина. Така собі зірка другого ряду.
— Себто?
— За словами Еліаса Скуга, там був такий собі Тоні Лейке. Знаєш, хто він?
— Ні.
— Бойфренд дочки Андерса Галтунга, судновласника.
Перед очима Харрі промайнуло кілька заголовків із газет.
— Тоні Лейке — так званий підприємець, отже, заробляє чималі гроші, правда, невідомо, у який спосіб, але точно не тяжкою працею. До всього він ще й красень. Але це не означає, що він — mister nice guy, тобто порядний хлопець. А найцікавіше — хлопчина має sheet.
— Sheet? — перепитав Харрі, вдаючи, що здивований з його словечок англійською.
— Ну, кримінальне минуле. Себто Тоні Лейке був засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.
— М-м-м… А ти перевірив звинувачення?
— Тоні побив та скалічив такого собі Уле С. Хансена шостого серпня між одинадцятою двадцять і одинадцятою сорок п’ять біля танцювального клубу у містечку, де мешкав разом з дідом. Тоні було вісімнадцять, а Уле — сімнадцять. Певна річ, билися через дівку.
— Ага… П’яні шмаркачі побилися через дівчину. Буденна річ. То, кажеш, нанесення тяжких тілесних ушкоджень?
— Атож. Бо там справа була серйозніша. Відгамселивши й зваливши Хансена з ніг, він сів на хлопця верхи й почав ножем різати йому обличчя. Хлопчина скалічений, але на суді стверджували, що кінець був би ще гірший, якби не понабігали люди й не відтягли Лейке від того бідолахи.
— Отже, цей присуд і нічого більше?
— Тоні Лейке, як помічали, мав схильність до нападів люті, постійно встрявав у сутички. Один із свідків на суді розповів, як у середній школі Лейке мало не задушив його ременем за те, що він непоштиво відгукувався про його батька.
— Схоже, комусь доведеться мати довгу розмову з Тоні Лейке. А ти знаєш, де він мешкає?
— У вашому місті. Хольменвейєн… стривай… сто сімдесят два.
— Зрозуміло. Гаразд. Дякую, Колбйорнсене.
— Пусте. До речі, є ще дещо. Відразу після Еліаса в автобус увійшов чоловік. Він зійшов на тій самій зупинці, що й Еліас. І Стіне твердить, що чоловік пішов слідом за Еліасом. Але описати чоловіка вона була не в змозі, бо обличчя йому прикривав капелюх. Утім, це ще нічого не важить.
— Певна річ.
— А загалом я на тебе розраховую, Холе.
— Розраховуєш — на що?
— На те, що ти вчиниш, як треба.
— М-м-м…
— Добраніч.
— Навзаєм.
Харрі сидів, слухаючи Герцога[88]. Потім схопив телефон і знайшов номер Каї у контактах. Збирався вже натиснути виклик, але завагався. Невже він знову за старе? Падає сам і тягне за собою інших? Харрі відклав телефон убік. Він має вибір. Найрозумніше буде зателефонувати Бельману. А найдурніше — діяти самотужки.
Харрі зітхнув. Кого він намагається обдурити? Немає у нього ніякого вибору. Він поклав запальничку в кишеню, загорнув грудочку у фольгу, сховав у бар, роздягнувся, завів будильник на шосту і ліг спати. Вибору немає. Він — заручник власної моделі поведінки, тому кожна його дія строго визначена. У цьому сенсі він не кращий і не гірший за тих, за ким ганяється.
З цією думкою він заснув із посмішкою на губах.
Ніч благословенно тиха, вона зцілює зір й прояснює думки. Новий колишній поліцейський Холе. Я маю йому про це розповісти. Не показувати йому все — лише дещицю, щоб він зрозумів. Щоб міг це зупинити. І щоб я не мусив робити те, що роблю. Я спльовую раз за разом, але кров знов і знов заповнює мені рота.
Розділ 39. Пошук зв’язку
Харрі прийшов до Управління поліії за чверть на сьому ранку. Окрім вартового на сторожі, у внутрішньому дворі за важкими вхідними дверима нікого не було.
Він кивнув охоронцеві, провів перепусткою по зчитувачеві турнікета й ліфтом спустився у підвал. Звідти похапцем через Кишку — до кабінету. Підкурив першу за сьогодні цигарку й, поки завантажувався комп’ютер, набрав номер мобільного. У Катрини Братт голос був ще заспаний.