— Що, Бйорне, злякався? — тихо спитав Харрі.
Між ними було ще більше двадцяти метрів, але стіни відлунювали слова до Бйорна Гольма.
— Трішки є, — відповів уродженець Тотена і поправив свою растаманську шапочку, що прикривала його руде волосся. — Ти підкрався якось непомітно, Харрі…
— Гм-м-м… А ти?
— Що я?
— Що ти тут робиш? Я гадав, ти в Крипосі. Кажуть, маєш там нову чудову роботу.
Харрі зупинився за два метри від неабияк розгубленого Гольма.
— Я б не сказав, що чудову, — пхикнув Гольм. — Не дозволяють робити те, чого найбільше хочеться.
— І що ж це?
— Криміналістика. Ти ж знаєш мене.
— Я тебе знаю?
— Та що з тобою? — Гольм зморщив лоба. — Координування тактичної й технічної складової розслідування, уявляєш? Розсилати повідомлення, скликати наради, відправляти рапорти…
— Це явне підвищення, — мовив Харрі. — Початок кар’єрного злету, хіба ні?
Гольм гмикнув:
— А знаєш, що я думаю? Я думаю, Бельман запхнув мене туди, щоб тримати якнайдалі від оперативної інформації. Боїться, що тоді ти отримаєш інформацію раніше за нього.
— Але у цьому він якраз і помиляється, — Харрі підійшов до криміналіста впритул.
Бйорн Гольм кліпнув розгублено.
— Якого дідька, Харрі?
— Саме так — якого дідька? — Харрі чув, як його власний голос від люті стає хрипливо-металевим. — Якого біса ти ходив у мій кабінет, Бйорне? Усі твої лахи вже повиносили.
— Якого біса? — перепитав Бйорн. — Я прийшов забрати ось це. — Він підняв правицю. У руці була книга. — Ти ж обіцяв залишити її на вахті. Чи забув?
— «Hank Williams: The Biography».[89]
Харрі відчув, що червоніє.
— М-м-м…
— М-м-м, — змавпував Бйорн.
— Я поклав її разом з рештою речей, коли ми переїжджали, — пояснив Харрі, — але у Кишці ми на півдорозі розвернулися й повернулися знов у кабінет. А пізніше я забув.
— Гаразд. Мені можна йти?
Харрі зробив крок убік і почув, як Бйорн, лаючись, віддаляється коридором.
Він відчинив кабінет.
Упав у крісло.
Роззирнувся навсібіч.
Нотатник. Він зазирнув у нього. Адже з розмови, що занотована, нічого не вказувало, що Тоні Лейке — підозрюваний. Харрі висунув шухляди письмового стола, щоб подивитися, чи не рились у них. Все у повній цілості. Може, Харрі помилився? Чи є надія, що Гольм не зливає інформацію Бельману?
Він поглянув на годинник. Треба сподіватися, новий прокурор швидко обідає. Харрі натис кнопку на комп’ютері, й монітор ожив. У пошуковцеві досі світились останні набрані ним слова: Тоні Лейке.
Розділ 41. Ордер
Аслак Кронглі крутив у руках кавову чашечку. У його величезних руках вона здавалася Каї лише як підставка для яйця.
Кая сиділа проти нього за столиком біля вікна. Їдальня в Управлінні поліції розташовувалась на горішньому поверсі. Звичайна норвезька їдальня: простора, світла, чиста, але не така вже затишна, аби відвідувачі прагнули тут засидітись. Головною її перевагою був краєвид на місто, але Аслака, схоже, він не зацікавив.
— Я перевірив також книги відвідувачів в інших хатинках, які поза обслугою, — вів він далі. — Лише Шарлотта Лолле та Іска Пеллер зазначили, що тієї ночі, яка нас цікавить, збиралися заночувати у Ховасхютті. Напередодні обоє ночували у Тунвегхютті.
— І про це ми вже знаємо, — відповіла Кая.
— Так. Тому у мене є лише дві речі, які можуть тебе зацікавити.
— Що саме?
— Я розмовляв по телефону з літнім подружжям, які ночували у Тунвегхютті тієї ж ночі, що й Шарлотта та Іска. Вони сказали, що увечері з’явився якийсь парубок, перевдягнувся у чисту сорочку й пішов десь на південний захід, хоча вже стемніло. Єдина хатинка у тому напрямку — Ховасхютта.
— І цей тип…
— Вони бачили його лише мигцем. Скидається на те, що він не надто прагнув бути поміченим: не знімав ані лижну маску, ані старомодні окуляри для слалому, навіть коли перевдягався. Дружина каже, що тоді їй спало на думку, що, може, колись він отримав серйозну травму.
— Чому?
— Вона лише пригадує, що їй це спало на думку, але не пригадує чому. Поза тим, він міг піти в іншому напрямку, коли зник з очей, і повернути до іншої хатинки.
— Звісно. — Кая глянула на годинник.
— До речі, чи хтось відгукнувся на ваше прохання звернутися у поліцію?
— Ні, — відповіла Кая.
— Насправді ти подумала «так». — Кая поглянула на Аслака Кронглі, і той підняв долоні ніби на захист: — Даруй, тупий селюк вибрався у місто. Це не моя справа.