— Гаразд. Чи ти впевнений, що вона ночуватиме в Гомі?
— Я взагалі ні в чому не впевнений. У Гомі всього два готелі, й якщо вірити Катрині, ніхто у них не замовляв номерів, ані на ім’я Верні, ані на ім’я Галтунг. З іншого боку, партизани контролюють дороги на південь і на захід, а найближче місто на півдні за вісім годин на машині.
— Невже ти вважаєш, що Тоні покликав сюди Лене лише задля того, щоб видоїти з неї гроші?
— Єнс Рат сказав, що проект у Конго зараз перебуває на критичному етапі. Ти бачиш якусь іншу причину?
Кая знизала плечима.
— А що коли навіть убивця здатен кохати настільки сильно, щоб просто прагнути, аби вона була поряд? Невже у це так важко повірити?
Харрі кивнув. Ніби погоджуючись — «так, маєш рацію» чи то «так, важко повірити».
Коли літак випускав шасі, почулося дзижчання та клацання, мов під час уповільненої зйомки.
Кая визирнула у вікно:
— Мені не до вподоби цей похід за закупами, Харрі. І зброя теж не подобається.
— Лейке вчиняє насильство.
— Й мені не до вподоби бути поліцейськими інкогніто. Розумію, що ми не можемо потай провезти у Конго власну зброю, але чому ми не можемо попросити місцеву поліцію допомогти із затриманням?
— Я вже казав, що ми не маємо з ними угоди про співпрацю. Крім того, можливо, Тоні, який має грошенята, давно підгодував місцевих поліцейських й вони попередять його.
— Теорія змови.
— Так. І математика зовсім проста. Зарплатні поліцейського у Конго замало, щоб прогодувати родину. Розслабся, у ван Боорста є пречудова крамничка металевих виробів і він достатньо професійна людина, щоб тримати язика на припоні.
Шасі, злегка скрипнувши, торкнулося посадкової смуги.
Кая, примружившись, дивилася у вікно.
— Чому тут так багато солдатів?
— ООН перекидає сюди підкріплення. Останніми днями партизани ще більше наблизились.
— Які партизани?
— Партизани-хуту, партизани-тутсі, партизани-май-май. Хіба їх розбереш?
— Харрі?
— Слухаю.
— Виконаймо цю роботу швиденько й якнайскоріше повернімося додому.
Він кивнув.
Коли Харрі крокував уздовж вервечки таксі біля аеропорту, вже розвиднялося. Обмінявшись кількома словами з парою водіїв, він нарешті знайшов того, хто пристойно розмовляв англійською. Пречудово розмовляв, відверто кажучи. Це був чолов’яга, невисокий на зріст, мав жваві очі, сиве волосся, на його високому лискучому чолі та на скронях випиналися жили. Англійська його була досить оригінальна: така собі суміш пишномовної оксфордської вимови з протяжним конголезьким акцентом. Харрі пояснив, що бажає винайняти його на цілий день, вони швидко домовились про ціну й потисли один одному руки, обмінялися третиною умовленої суми у доларах та іменами — Харрі та доктор Дьюгам.
— Я фахівець з англійської літератури, — пояснив він і, не соромлячись, перерахував гроші. — Та оскільки ми проведемо разом цілісінький день, можеш кликати мене Солом.
Він розчинив задні дверцята пом’ятого «хюндая». Харрі пояснив, що їхати треба до тієї дороги, що йде до спаленої церкви.
— Бачу, ти тут не вперше. — Сол вже їхав рівною асфальтовою смугою, котра, щойно вони з’їхали з шосе, змінилася місячною поверхнею, з купою кратерів та тріщин.
— Раз бував.
— Маєш бути обачним, — посміхнувся водій. — Гемінґвей писав, що коли ти раз відкрив своє серце Африці, ти вже ніколи не захочеш кудись іще.
— Таке написав Гемінґвей? — спитав Харрі скептично.
— Звісно, утім Гемінґвей повсякчас писав таку романтичну маячню. Набирався, стріляв левів і відливав солодкою сечею з віскі на їхні трупи. Але правда в тім, що у Конго ніхто не повертається, якщо не має нагальної потреби.
— Я от маю, — усміхнувся Харрі. — Слухай-но, я хотів знайти водія, котрий возив мене минулого разу. Джо з «Допомоги біженцям». Але його номер не відповідає.
— Джо поїхав, — мовив Сол.
— Поїхав?
— Забрав родину, вкрав авто й поїхав в Уганду. Гома в оточенні. Вони всіх перестріляють. Бачиш, я теж тікаю. Джо мав гарне авто, може, йому вдалося втекти.
Харрі впізнав шпиль церкви, що височіла над руїнами частини міста, яку проковтнув Ньїрагонго. Він схопився за сидіння, поки «хюндай», хитаючись, маневрував між вибоїнами. Кілька разів йому здалося, що автівка шкрябає дном по дорозі.
— Чекай на мене тут, — мовив Харрі. — Далі піду пішки. Скоро повернуся.
Вилізши з авто, Харрі вдихнув запах сірої пилюки, спецій та гнилої риби. Й попростував далі. Якийсь чолов’яга напідпитку хотів зачепити його плечем, але, промахнувшись, захитався. До Харрі долинули кілька слів, сказані йому навздогін, але він продовжував іти своєю дорогою. Не надто поспішаючи, але й не надто повільно. Діставшись єдиної цегляної будівлі, втисненої між крамниць, він голосно постукав у двері й став чекати. Почув квапливі кроки усередині. Надто поквапливі як на ван Боорста. Двері ледве розчинилися, й він зауважив половину чорного обличчя й око.
— Van Boorst home?[114] — спитав Харрі.
— No[115]. — Блиснув великий золотий зуб на верхній щелепі.
— I want to buy some handguns, miss van Boorst[116]. Чи допоможете мені?
Вона похитала головою:
— Sorry. Good buy[117].
Харрі поспіхом встромив ногу в щілину між порогом та дверима.
— Я добре заплачу.
— No guns. Van Boorst not here[118].
— А коли він повернеться, міс ван Боорст?
— Я не знаю. Мені ніколи.
— Я шукаю одного чоловіка з Норвегії, Тоні звати. Tall, handsome. You’ve seen him around?[119]
Дівчина похитала головою.
— Чи увечері ван Боорст повернеться? Це дуже важливо, пані.
Вона поглянула на нього. Зміряла його поглядом. Повільним, з голови до п’ят. А потім з п’ят до голови. М’які губи розсунулись, показуючи зуби.
— You a rich man?[120]
Харрі не відповів. Вона заспано блимала, чорні очі мутно блищали. Потім вона кривувато усміхнулась.
— Thirty minutes. Сome back then[121].
Харрі повернувся у машину, сів на переднє сидіння, попросив Сола поїхати до банку й набрав номер Каї.
— Чекаю у залі прильоту. Жодних повідомлень, окрім того, що літак з Цюріха прибуває за розкладом, не було.
— Спершу я зареєструю нас у готелі, а потім повернуся до ван Боорста й придбаю те, що нам потрібне.
Готель розташовувався на схід від центру, на шляху, що йшов до руандійського кордону. Перед ресепшеном була стоянка, вилощена лавою та облямована деревами.
— Їх понасаджували після останнього виверження, — мовив Сол, ніби прочитавши думки Харрі, адже у Гомі майже не було дерев.
Номер для двох розташовувався на другому поверсі невисокої будівлі біля самісінького озера, мав балкон, що нависав над водою. Милуючись ранковим сонцем, що виблискувало на озерному плесі й відбивалося у металі бурильної установки вдалині, Харрі випалив цигарку. Зиркнув на годинника й пішов назад до стоянки.
Видавалося, ніби спосіб життя Сола досконально підпорядковувався млявому рухові транспорту, частиною котрого був і він сам: він їхав повільно, повільно розмовляв і руками рухав теж повільно. Він припаркувався біля церкви, далеченько від будинку ван Боорста. Заглушив двигуна й увічливо, проте рішуче попросив Харрі заплатити другу третину платні.
— Чи ти мені не довіряєш? — спитав Харрі, звівши брову.
— Я довіряю твоєму щирому бажанню мені заплатити, — мовив Сол, — але у Гомі грошам буде безпечніше у моїй кишені, а не у кишені Харрі. Прикро, але це так.
Харрі лише кивнув, почувши такі міркування, перелічив решту грошей, спитав, чи не має Сол у машині чогось важкого й невеличкого, завбільшки десь із револьвер, на кшталт кишенькового ліхтарика. Сол кивнув і відчинив бардачок. Харрі добув звідти ліхтарик, засунув його у внутрішню кишеню куртки й глянув на годинника. Минуло двадцять п’ять хвилин.