Він рушив вулицею, швидко крокуючи. Краєм ока зауважував чоловіків, які, озирнувшись, оцінювали його поглядом. Вимірювали на око зріст та вагу. Плавність ходи. Куртку, що трохи зсунулася набік, і вип’ячену внутрішню кишеню. Й нехтували нагодою.
Він підійшов до дверей, постукав.
Ті ж самі легкі кроки.
Двері розчинилися. Дівчина швидко глянула на нього й повз нього, на вулицю.
— Хутчіш заходьте, — мовила вона, — й, схопивши за руку, втягнула в помешкання.
Харрі зробив крок за поріг і зупинивсь у півтемряві. Усі штори були запнуті, окрім тієї, що на вікні над ліжком, де вона лежала напівгола минулого разу.
— Він ще не прийшов, — мовила вона простою, однак зрозумілою англійською. — Але скоро.
Харрі кивнув і глянув на ліжко. Намагався уявити цю дівчину у ліжку, по пояс під ковдрою. Світло, що осявало її шкіру. Але марно. Щось відвертало його увагу, щось було не те, чогось бракувало, чи, навпаки, була якась зайвина, якої не мало бути.
— Ви приїхали сам? — спитала вона, підійшовши ближче, й сіла на ліжко проти нього. Обіперлась рукою об матрац, так, що сукня зсунулася, оголивши плече.
Харрі роззирнувся, намагаючись утямити, у чому річ. І збагнув. У колонізаторові й експлуататорові королі Леопольді.
— Так, — мовив він машинально, ще не до кінця усвідомлюючи, що коїться. — Alone[122].
Портрет короля Леопольда, що висів на стіні над ліжком, зник. Тут же сяйнуло в голові: ван Боорст не приїде. Він подівся туди ж, куди й портрет.
Харрі наблизився до дівчини на півкроку. Вона обернулася до нього, облизавши пухкі чорно-червоні губи. Тепер він зауважив, хто став наступником бельгійського короля. На цвяху, де раніше висів портрет, тепер пришпилили купюру. У чоловіка на банкноті було чуттєве обличчя й гарні, доглянуті вуса. Едвард Мунк.
Харрі усвідомив, що зараз трапиться, хотів обернутися, але щось підказало йому: вже пізно, бо він стоїть саме там, де й має бути за режисерським задумом.
Він радше відчув, аніж зауважив рух за спиною, але не відчув точного уколу в горло, лише чиєсь дихання біля скроні. Шия раптом стала мов скута кригою, спина скам’яніла, шкіра голови заніміла, ноги підігнулись, коли речовина дісталася мозку, й він знепритомнів. А останньою думкою, перш ніж його огорнула пітьма, було: дивовижно, як швидко діє кетаномін.
Розділ 84. Возз’єднання
Кая прикусила нижню губу. Щось не так. Вона знову набрала номер Харрі.
І знову відповів автовідповідач.
Вона просиділа у залі прибуття — що була одночасно й залою для відбуття — безмаль три години. Пластиковий стілець понатирав їй усі частини тіла, які його торкалися.
Вона почула гудіння літака. Потім на єдиному у залі моніторі — побитому ящику, що висів на стелі на двох проіржавілих уламках дроту, — повідомили, що рейс КJ-337 з Цюріха здійснив посадку.
Вона знову (а робила вона це десь раз на дві хвилини) роззирнулася у залі, переконуючись, що у юрбі Тоні Лейке немає.
Вона зателефонувала знову, але натиснула відразу відміну, бо усвідомила, що телефонує лише через безсилля, адже нічого більше зробити не має змоги.
Двері зали видачі багажу розсунулися, повиходили пасажири з ручною поклажею. Кая підвелася зі стільця й підійшла до стіни поряд із дверима, стала так, щоб розгледіти імена на пластикових табличках та аркушах, які тримали у руках таксисти. Ані Джуліани Верні, ані Лене Галтунг.
Кая знову сіла на стілець, зайнявши своє оглядове місце. Засунула долоні під себе й відчула, що вони змокріли від поту. Що їй тепер робити? Вона знову стала спостерігати за розсувними дверима крізь великі сонцезахисні окуляри.
Секунди спливали. Нічого не траплялося.
Розгледіти Лене Галтунг за величезними бузковими окулярами та кремезним чорним чоловіком, що йшов попереду, було майже неможливо. Вона мала руде кучеряве волосся, джинсову куртку, штани кольору хакі й грубі гірські черевики. Тягла за собою дорожню сумку на коліщатках якнайбільш дозволеного розміру для ручної поклажі. Сумочки не було, натомість вона несла у руках маленьку металеву валізку.
Нічого не трапилось. І сталося усе. Паралельно й одночасно, у минулому й у теперішньому, і Кая раптом незбагненним чином усвідомила, що нарешті це її нагода. Нагода, на яку вона чекала. Нагода зробити те, що треба.
Кая не дивилася у бік Лене Галтунг, лише намагалася втримати її у полі зору. Коли та проминула її, Кая спокійно підвелася, схопила торбинку й пішла слідом. У сліпуче сонячне світло. Лене не зустрічали, а за її рішучою ходою можна було визначити, що дівчині дали детальні настанови, як їй чинити. Проминувши таксі, вона перейшла через дорогу й сіла на заднє сидіння великого темно-синього «ренджровера». Двері перед нею розчинив чорношкірий чоловік у костюмі. Потім зачинив і сів за кермо. Кая прослизнула на заднє сидіння першого ж таксі, секунду поміркувала й збагнула, що висловитися по-іншому було неможливо:
— Follow this car[123].
У люстерку вона зауважила, що таксист здивовано повів бровою. Кая показала на авто попереду, таксист згідливо кивнув, але машина й далі стояла із заведеним двигуном.
— Double pay[124], — мовила Кая.
Водій швидко кивнув, і автівка рушила.
Кая зателефонувала Харрі, але відповіді знову не почула.
Вони повзли головною вулицею, прямуючи на захід. Вулиці були заторені вантажівками, візками й легковими авто з валізами, прив’язаними до даху. Обабіч дороги йшли люди, тягнучи на голові величезні клунки з одягом та домашніми пожитками. Часом рух узагалі припинявся. Таксист, безсумнівно, утямив, чого від нього вимагають, тож пильнував, щоб між їхнім авто та синім «ренджровером» була принаймні одна машина.
— Куди вони всі йдуть? — запитала Кая.
Таксист, посміхаючись, похитав головою, мовляв, не розуміє. Кая перепитала французькою — теж намарно. Врешті, вона просто тицьнула пальцем на вервечку людей, що сунули повз їхнє авто, й зробила запитальне обличчя.
— Re-fu-gee, — мовив водій. — Go away. Bad people coming.[125]
Кая кивнула.
Вона відправила Харрі есемеску. Намагалася не піддаватися паніці.
Посеред Гоми головний шлях розходився надвоє. «Ренджровер» повернув ліворуч. Трохи далі він знову повернув ліворуч і покотився униз до озера. Вони опинились у геть іншій частині міста, де височіли великі вілли з високими парканами. Вілли в оточенні доглянутих садів, розлогі крони дерев забезпечували тінь і ховали від чужих очей.
— Old, — мовив водій. — The Bel-gium. Co-lo-nist.[126]
У районі, де купчилися маєтки, автомобілів снувало небагато, тож Кая знаком показала водієві трохи відірватися від синього авто, хоч і сумнівалася, що Лене Галтунг завважить хвіст. Коли «ренджровер» зупинився за сотню метрів перед ними, Кая показала водієві зупинитися. Чоловік у сірій формі прочинив залізну браму, автівка заїхала у двір, і брама знову зачинилася.
Лене Галтунг відчувала, як шалено калатає у неї серце. Воно калатало так, відколи задзеленчав мобільний, і вона почула у слухавці його голос. Він сказав, що зараз у Африці. І що вона мусить приїхати до нього. Що він потребує її. Що лише вона спроможна йому допомогти. Врятувати його чудовий проект, котрий тепер буде і її проектом. Тоді він матиме роботу. Чоловікам потрібна робота. Майбутнє. Безпечне життя у місці, де можна виховувати дітей.
Водій розчинив дверцята машини, й Лене Галтунг вийшла. Сонце було зовсім не таким пекучим, як вона боялася. Перед нею височіла прекрасна вілла. Давня, її зводили ґрунтовно, не поспішаючи. Цеглина до цеглини. За старі гроші. Так вони б і самі збудували. Коли вони з Тоні познайомились, він страшенно цікавився її родовим деревом. Галтунги були норвезьким дворянським родом, одним з небагатьох суто норвезьких, не іноземних, і Тоні безугавно це повторював. Можливо, саме через те вона вирішила поки що не казати йому, що сама вона має зовсім звичайне, скромне походження, не діамант, а сірий гранітний камінчик поміж таких самих у гірському завалі, парвеню.